У повному сум’ятті Антон із донькою долучилися до публіки, що поспіхом полишали концертну залу, і кожен на свій лад коментував цей замах, який змінить хід історії.
Назавтра всі розмови точилися навколо вчорашньої події, і хвиля непевності ширилася Європою. Коли Антон перетинав місто, щоб дістатися опери й нарешті зустрітися з маестро Ляйнером, над австрійською столицею нависла атмосфера страху, змішаного з гнівом.
Старий чоловік зустрів його у своїй ложі, яка одночасно слугувала йому кабінетом.
— Думаєте, після цього замаху англійські монархи не скасують запрошення Олені виступити з квартетом у Букінгемському палаці? — поцікавився Антон.
— Напевне! — відповів метр. — Буде докладено зусиль, щоб зберегти мир. Культурні обміни між нашими двома країнами якраз і є частиною тих засобів, що дозволять знизити напругу.
— Чи будете ви супроводжувати артистів до Лондона?
— Ні, на жаль, здоров’я не дозволяє. Та ми можемо розраховувати на Мирослава, віолончеліста, чоловіка зрілого, який багато подорожував Європою.
— Дякую, що заспокоїли мене. Моя донька ще така юна й недосвідчена! Ураховуючи обставини, я турбуюся про її безпеку. Але не хочу позбавляти її нагоди грати перед членами британської королівської сім’ї.
— Ваша дитина — справжнє диво, — засвідчив маестро. — Мрія кожного диригента оркестру зустріти колись на своєму шляху артиста, чий талант був би такий самий, як у неї. Гра Олени — радість, що прикрасила мої останні роки з Віденським симфонічним оркестром. Саме тому я й наполягав перед можновладцями, щоб вона могла приєднатися до нас.
— Дякую, — відповів батько, потішений словами метра. — Я маю повертатися в Україну, справи не чекатимуть. Якщо можна, я хотів би, щоб ви дали Олені кілька днів відпочинку перед її відбуттям до Англії.
— Учора на концерті ви впевнилися, що ваша донька готова грати перед англійськими монархами. Проте згоден із вами, що відпочинок піде їй тільки на користь. Репетиції були довгими й виснажливими.
— Не бійтеся, вона повернеться до Відня за тиждень, щоб сісти в поїзд разом з іншими учасниками квартету.
Антон Ловенець нервово міряв кроками вітальню своєї резиденції в Калуші — українському місті, відомому своїми соляними шахтами. Він був єдиним сином, спадкоємцем трьох поколінь Ловенців, багатих промисловців, яким належала переробна фабрика. Та йому судилося наразитися на важкі обставини. Конфлікти на Балканах, а ще розділення України між Росією й Австро-Угорською імперією робили політичну ситуацію невизначеною. Тож уже кілька років він намагався продати своє підприємство й переїхати до Канади — країни, яка запрошувала й була відкритою до іммігрантів.
Як і кожної середи, Олег Севчук, який викладав мову його дітям, був у нього, щоб займатися з ними англійською. Відколи Дарія, його дружина, померла, він ростив дітей сам із допомогою Софії — гувернантки, яка працювала у їхній сім’ї з народження Олени. Саме після смерті Дарії він почав плекати думку покинути Галичину, буферний регіон між Австро-Угорською імперією й імперією царською. Далі на схід вивчення української мови було заборонено; навіть вибрати українське ім’я було не вільно. Цар змінив назву Україна на Малоросію, й десятки тисяч росіян перетнули східний кордон, щоб там поселитися й розвивати свою власну промисловість. Антон був переконаний, що це тільки питання часу, коли, зіткнувшись із російською конкуренцією, доходи його фабрики впадуть; настав час продати, перш ніж усе втратити. Окрім того, якби почалася війна, то Україну, яка опинилась би у центрі збройного конфлікту, одразу захопили б, і вона стала б театром кривавих боїв.
Такі роздуми спонукали його вибрати Канаду як країну для виїзду. Він із дітьми говорили не лише українською, а й ще добре володіли французькою, мовою, якою користувалася європейська еліта. І через те, що більшість канадців говорили англійською, він найняв учителя, сподіваючись, що в разі переїзду до Америки, його сім’я швидко адаптується в новій країні.
Того дня Олег повідомив йому, що це заняття — останнє, він сам наступного тижня їде з України, вирішивши податися до Америки.
— Убивство ерцгерцога може кинути Європу в протистояння, якого я волію уникнути, — заявив він. — У свої тридцять років я ризикую бути мобілізованим, тож вибрав осісти з іншого боку Атлантики. Я збирав гроші, передбачаючи цей від’їзд. Мені далеко ще до бажаної суми, та якщо буду економним, проживу, доки не знайду роботу в новій країні.
— Мене також турбує перспектива збройного конфлікту, — сказав довірливо Антон. — Я не здивуюся, якщо імператор оголосить війну Сербії, щоб помститися. Тоді ми опинимося між двох вогнів.