Може, це не його, це чиясь їхня душа! Може, це звершується їхня особиста доля у їхній особистій коморі! Може, цій миші було пороблено і вона несла у сусідську господу чиєсь прокляття, образу закоханої дівчини, нагадування про слово, якого не дотримались…
Я отямилась. Страшне! І це я лазила на сусідську стріху? Я щойно лазила?
Це збирання таємних слив зробило мене молодшою розумом!
Жена Корєнєва надворі робила обід, спитала в мене:
«От скажи, Славко: чи є в нього мама? Чий він?»
«Не знаю.»
«Бідна жінка.»
«Не переймайся так! Може, у малого сьогодні день такий.»
Жена подивилася на мене суворо: «Та ні, діти страждають за гріхи батьків. Такі діти - це Божа кара. Це найстрашніше на землі».
Жена сказала це серйозно, але спокійно, пішла до газової плитки знімати з вогню картоплі, і її жваві кроки ніби відповідали хлопцеві на вигуки-запитання «нну?! нну?!» Казали:
«Так, це так, все завжди буде так».
Сяяло Сонце. На вулиці було порожньо.
Коли це спиниться? Тільки вербова гілка тут може зарадити, зломившись об боки вороного коня.
Я не хотіла їсти під такі звуки!
Я цих «нну!» не їстиму.
Прийшов на обід Корєнєв.
«Чуєте, це татаро-монгольське іго досі там сидить!»
«Чуємо.»
Колись узимку я спала на першому поверсі, а двері в парадне були зачинені на кодовий замок, а якийсь персонаж усе бився біля них, усе смикав, усе ніяк не міг зайти.
Я теж бувала у такій ситуації, але ж код на таких замках - здебільшого із двох цифр.
Можна всі можливі випадки перепробувати - і це не так і довго. Хвилин п’ять.
Але чоловік все смикав, дьоргав і сильно бив.
А може, його не чекають, може, ця жінка, що він іде до неї, не хоче більше його знать!
Невже не можна дочекатися когось надворі?
Ще ж не так і пізно!
Але чоловік розбігався і власним тілом гатив у металеві двері.
Він не хотів гратися із кодом!
Він хотів увійти!
Він хотів видрати замка, розтрощити двері!
А може, і не хотів…
Може, і не хотів увійти!
Може, хотів розбігатися, і гатитися у металеві двері, і скаженіти!
Ні, я вийду і відкрию йому двері!
Чого він не застукає мені у шибку і нормально не попросить відчинити, як деякі робили? Тоді б я знала, що він хоче увійти, а не хоче дико гатитися. А так — я відчиню йому, а він зо злості на ту дівку, яка не дає йому жити, яка не дає йому куди йому завгодно гатитися, — вгатить кулаком мене!
Отак — ГУП! — (це він знову вдарився у двері).
Що Господь як поставив — жодна людина не зрушить.
І от Господь його за двері поставив. І він — та людина, яка навіть двері не зрушить. Усе співпало.
Я сказала жені:
— Словом, я зрозуміла, що з цим хлопцем щось не так. Йому пороблено. Але я можу зарадити.
— Ти?
— До нього треба підійти і поговорити.
— Не знаю. По-моєму, краще не чіпати. Я б на твоєму місці його би боялася.
— Так я і боюся, але цим не зарадиш.
Жена промовчала.
Я кажу:
— Щось у ньому є від того Чудовиська!
— Якого?
— Ну, того, що Красуня і Чудовисько.
Жена здивувалася. До неї не дійшло.
Вона засипала сливи із миски у бутель.
Я ж почалапала до хлопця.
Я знала, що просто треба відчути, ніби ти його кохана і кохаєш його безмежно, а він тебе. І тоді все складеться саме собою.
І я підійшла до нього усміхнена.
Він був вбраний у спортивне, і футболка була на нього мала, бо він був трохи товстенький. І добре молодший за мене.
Тож я на всякий випадок іще уявила, ніби він мій син.
Я підійшла до нього, як до свого жениха, і сказала «Привіт!» — і поцілувала.
Він тупо розвернув до мене весь свій корпус, і так само, як колесо, зо всієї сили шмагнув вербою по ногах — хрест — навхрест — аж проступила кров.
Я скрикнула від болю, а він закричав:
— АААА-А!
І знову розвернувся до колеса.
Коли справжні речі торкаються нас — їхні доторки виразні.
Того літа я ще кілька разів бачила дивного хлопця. Він ходив із вербовою гілкою і колупав коров’яки і чорний кінський послід, а одного разу — хитав у воді яблучний качан.
КИРЕЯ
Я іще щось хотіла розказати Лілі про свої поцілунки, але вона приклала пальця до губ, і ми прислухались.
— Чуєш, хтось іде?
— Ні.