— Та іде хтось!
— Ш-ш. Хтось дряпається.
— Що?
Земля у ямі почала потихеньку рухатися, звідти видибала сіра маленька голова і сказала:
— О! Тут дівки!
Це, видно, зачула іще одна голова під землею і теж видибала.
— Дві дівки!
— Ага. Одна і втора.
— Обидві.
Перша голова витягла довгу сіру руку із кігтиками, а в ній — ніби заварошний чайничок із припаяною кришкою, і сьорбнула з носика. Потім обсмоктала свої зуби і мовила:
— Нема чого тут балакать далі. Тягни одну за ногу, та й по всьому!
І вони потягли.
Чорт забирай, вони потягли!
Лільку вхоп маленький із чайничком, а мене — більший у зеленому жилеті. Крізь товстий шар землі ми опинилися у довгому вогкому коридорі, який освітлювали тоненькі корінці, котрі стирчали зі стін. Тут земляні чуваки поставили нас, відійшли на метр і подивилися на нас строго і запитально.
Лілька обтрусила з куртки землю і почала говорити так важно, ніби розказувала вірша:
— Ми по вопросу клада. Тут замість вас мусили би бути зариті скарби. А ви ж, мабуть, мертві, які тут були заховані. Не маючи до вас претензій, ми хотіли би продовжити нашу копательську роботу.
Створіння перезирнулись. Сірі, схожі на ящірок.
Один тихо вимовив:
— Навіть не знаю, що тут сказать, — задумавсь і закусив верхню губу.
Інший наморщив лоба і, замислившись, опустив руку із чайничком. Із носика заструменіло молоко. Дивні чуваки не зважали на це. І стояли, і думали далі.
Ліля підійшла, підставила палець під струмінь і облизала його.
— Солодке молоко!
Струмінь не спинявся. Чуваки тим часом придумали:
— Так, може, ходімо?
— Ходімо!
Вони розвернулися і пішли.
Лілька подивилася їм услід і сказала:
— Мені тут подобається. Тут прикольно.
І тоді я зрозуміла, що відбулося!
— Це — чари! Ти, Лілько, попила здуру їхнього вражого молока і…
Ліля засміялася і зручно сіла, спершись спиною об земляну стіну:
— Ну звичайно ж чари, Славко! Але це прикольні чари. Таких тепер дуже важко знайти.
Здаля почулися кроки.
По земляному коридорові до нас ішла жінка. Висока, у золотій ризі, прекрасна, на високих підборах, трохи незграбна, коли підбори застрягали у земляній підлозі. Волосся її було коротке і біле, очі — сірі, великий-великий рот. У правій руці вона несла чудову золоту пектораль, а у лівій — коштовну кирею, всю дорогим камінням шиту.
Спершу покликала Лілю і наділа їй пектораль. Спереду ланцюжки звисали малій аж до пупа, усі груди були усіяні коштовним камінням, золоті завитки обплітали руки аж по лікті, і вся пектораль була така важка, що дівчинка у ній ледь на ногах трималася.
На мене ж наділи коштовну зимову кирею із тисячі шматочків хутра різного звіра, гаптовану срібними нитками і золотими, рясно камінням розшиту, дуже важку і парку. Рукава її звисали аж до землі, і комір тис мені шию, і все тіло парилось і задихалося, і ми удвох не знали, що тепер робити, але серця наші раділи.
І я не могла ніяк повірити, що Господь послав-таки мені таке! І справа була не в киреї!
Щось таке!..
Невже ж Господь послав мені ось таке?!
Жінка сказала:
— Дійдете так додому — будуть вашими пектораль і кирея.
Ми підійшли до лунки, крізь яку потрапили в коридор, і ця цариця у ризі підсадила нас, і ми полізли нагору.
Тут уже смерклося.
Ми обтрусили із себе землю і чимдуж чкурнули на Боярку.
Бігу вистачило хвилин на п’ять, а потім довелося просто швидко іти темними вулицями смерклої Білогородки.
Біля одного з кафе стояв гурт хлопців напідпитку. Ми перейшли на інший бік вулиці і спробували якнайшвидше їх проминути. Але хлопці все ж помітили нас і притихли. Один присвиснув. Інший сказав:
— Жека, ето глюк.
Хлопці засміялися, і ми щезли їм з виднокола.
У цю ж мить просто з темряви на нас виплив хлопець приблизно мого віку, почав іти біля нас і питать:
— Дєвки, а що це з вами?
— З нами сталася фігня і ми заразні! — відповіла Ліля і пришвидшила крок.
— Тю, больні! — одмовив хлоп і відстав.
Здавалося, весь світ зараз посилатиме нам усіляких хлопців і хлопчиків: тільки щоб затримати, тільки щоб кирею і пектораль одібрать!
Ліля ніби почула мої думки і відказала (впереміж із хеканням від важкої ноші):
— Не хвилюйсь! Такі, як ми, взагалі нікому не треба! Нічого з нас не візьмеш!
— Ага, окрім киреї і цього твого намиста!
— Ні, — Лілька була категорична, — і цього теж не візьмеш! Дулі!
Ми уже вийшли на поле. Машини пролітали повз нас, водії не помічали!