Але одне авто таки пригальмувало, зупинилося метрів за десять попереду і тихенько повернулося заднім ходом.
— Славко! Котимось звідси! — вшепотіла Ліля, присіла і полізла у рівчак, що тягся полем паралельно дорозі. Я полізла за нею.
Ми доповзли до рясних кущів і причаїлися.
Із автомобіля вийшли і пішли назад уздовж дороги.
Ми не дихали.
За кілька хвилин та людина повернулася до автомобіля, дістала цигарку і закурила. Потім зійшла на поле і трохи побродила, шукаючи нас.
Повертаючись на дорогу, легко перестрибнула канаву із нами всередині.
Ха! Вона не знала, які ми насправді малі.
Сіла в машину і поїхала, але дуже потихеньку.
— Підем потрошку. Підем цим рівчаком, — вшепотіла Ліля.
Тепер ми йшли, пригнувшись, аби з дороги нікому не було видно химерні наші дві постаті, йшли, намагаючись не думати про те, скільки шляху ми вже подолали і скільки іще залишилося.
І раптом — зрозуміли, що хтось біжить до нас. Біжить — з поля! Ступаючи важко і м’яко, ніби великий і — не взутий.
Він був уже десь поруч!
Цап — чиясь рука почала іззаду здирати з мене кирею. Я закричала і обернулася. Це була жінка. Страшна жінка років п’ятдесяти, повнотіла, із фарбованим волоссям. Одягнена лише у майку і чорні теплі колготки, вона мовчки смикала з мене одяг. Я почала бити її по голові, по шиї, наступати чобітьми на босі ноги. Тим часом Ліля відтягувала її ззаду.
Жінка пихтіла і тягла кирею.
Лілька вкусила її за руку, тоді дивна у майці зашипіла, обхопила мене усю міцно і почала стискати так, що я аж запищала.
Тоді Ліля теж запищала голосно-голосно (у мене аж ледь голова не лопнула) і почала кусати жінку скрізь.
Дивна знову зашипіла, її обійми трохи ослабли.
Тоді я вкусила її просто в шию!
Жінка булькнула і сіла. Тоді Ліля схопила мене за руку, ми побігли уже знову по дорозі.
Під каменюкою «Боярка» хтось лежав.
Ліля обернулася і захоплено видала:
— Це — хороший знак!
— Те, що тут лежить цей дядько?
— Та ні! Знак — «Боярка».
Ми розсміялися.
За хвилину почалися ліхтарі. Зиркнувши при їхньому світлі на своє вбрання і Лілину прикрасу, я смикнула дівку за руку, щоб та спинилася.
— Що таке?
— Глянь!
Уся її шия, і груди, і плечі, і руки аж по лікті були замотані у брудний важкий олов’яний дріт.
Я ж була вбрана у старезного важкого чоловічого кожуха.
Ми не могли сказати і слова.
Я сіла просто на асфальт і заплакала:
— Це все через тебе! Я ж казала: усе це чари! Брехня суцільна!
Ліля розгнівалась і закричала:
— Дурна ти! Тобі аби тільки винних шукать! А сама — взагалі не розбираєшся, що до чого! Чари — це чари, а брехня — це брехня! Між ними нема нічого спільного! Чесно заробити собі кирею — це чари. А робити так, щоб вона здавалася тільки кожухом — це брехня! Хтось зараз на нас бреше, а ти віриш як дурочка! Ану вставай!
Я підвелася.
Лілька почала розкручувати мене навколо своєї осі:
— Баба-Куця, на чому стоїш?
Я схлипувала.
— Ти мене чуєш? — закричала Ліля. — На чому стоїш?
— На киреї.
— Отакі Що продаєш?
Я крутилася все швидше:
— Пекторалі!
— І почім?
— Сто рублів!
Ліля відпустила мене, і я спинилася. В голові паморочилось, весь світ обертався. Але на нас знову були коштовні кирея і пектораль, тільки добре замащені у землю.
Ліля посміхалася:
— Ну ось, бачиш! Але щоб більше мені не нюняла! Хто вірить у брехню — сам брехло! Зрозуміла?
Я кивнула. Я знову потихеньку плакала.
Скоро ми дійшли додому до Лілі.
Двері її квартири були незачинені.
На кухні горіло світло. Тут сиділа її маленька мама, поклавши голову на руки, а руки — на стіл, і спала.
— Ма!
— Лілечко! Моя ти дівчинко у пекторалі! Моя ти Славко у киреї! Мої красуні! А у нас тут сюрприз — дехто приїхав! — і вона кивнула на двері.
Там стояла маленька Лілина бабця. На руках її спав Іоаникій.
БАБА ГАЛЯ
З тих пір ця бабця нас із Лілею дуже гляділа. Вона була класна.
Із нами двома ходила, бувало, по молоко, із бідончиком, у молочний магазин.
Там стояла велика черга і великі бідони, а у продавщиці був алюмінієвий черпак рівно на літр, котрий, виринаючи з молока, щоразу здавався блакитним.
Тоді ще чоловік у сірому плащі кидав бабі Галі час від часу в бідончик з молоком дрібні копійки і кричав на неї: «Відьма!»
Коли вона втішала нас від плачів — гладила по голові. Колись намацала у мене над лівим вухом маленьку западину.