— Бачиш, як вони тебе народжували? Не знали, що треба нести у лазничку, і обливати теплою водою, і вирівнювати м’яку голівку. Отак.
Вона у свої часи була повитухою.
Перед тим, як померти, баба Галя хворіла багато. Як ставало гірше — кликала у кімнату Лілю.
Але померла все одно одна.
А чоловік у сірому плащі ходив часто через їхній двір і не вітався.
— Я перед ним винна і колись розкажу чому, — казала бабця. — Якщо десь незнайома людина іще раз назве мене відьмою — змовчи і не заперечуй, бо гнів їхній великий. Він має підстави і не має меж.
Колись вона впала, коли гуляла із палицею, а той чоловік якраз проходив. Так він підбіг, і легенько копнув її ногою в бік, і застидався, видно, і втік.
Коли ми із Лілею піднімали її, баба Галя мовчала, а увечері біля вікна розказала чому.
«Я приймала у його матері пологи. Це був квітень.
Мати його ще молода була, але вже мала доньку.
Не боялася зовсім, але він не йшов.
Я сказала їй:
— Закрий очі, я з ним поговорю.
Вона очі закрила і крізь червоні тканини побачила у своєму лоні малого сина.
А я поклала руки на неї і теж побачила її червоного сина.
Він перехилився через край глечика і дивився на мене сторожко і довірливо. І спитав злякано:
— Що тут?
— Світ, — кажу.
— Із чого?
Шкіра на його голові була прозорою, і вени біля очей напружилися.
— Тонко тканий із любові. І нема в нім нічого іншого. Найкращий світ. Ходи!
І хлопець дрібно засміявся, і всім тілом вимовив: „Нарешті!“ — і пішов до мене в руки.»
А потім Ліля мені розказала, що баба Галя просто ненавмисне зробила йому в голові вм’ятину, то від того він дурний такий.
Це був Заяча Губа.
МОНЯ
— Знаєш, Славко, — сказала мені Ліля, коли ми зустрілися наступного разу після обретіння пекторалі і киреї, — ми не там шукали скарб.
— Що?
— Так, я помилилася. Ми шукали не там.
— Ліль! Ми знайшли скарб! Чи ти забула?
— Тю! Дак то — пектораль і кирея. То було в порядку речей. А я кажу про скарб. Я його відчуваю.
Ми задумались. Тоді я кажу:
— Можливо ж він не у Білогородці, а в Тарасівці?
— Не знаю, — каже Ліля на те.
— А може, у Старій Боярці?
— Може… А хіба ти знаєш там якісь особливі місця? Ти хіба любиш там якесь місце?
— Я — ні. Але ось мій Моня раз був…
— Хто?
— Моня!
— Хто такий?
І я розповіла.
Колись був час, що я жила у своєї тітки Ганни в Хмельницькому біля Південного Бугу.
Що не кажіть (або не кажіть нічого), але мій Буг — тварина не з простих річок. Не думаю. Він обидва наших життя (його і моє) тікає від мене через весь Комсомольський парк. Це чого він шукає під мостами? Чого просочується крізь гребельку і тече далі, але так повільно, що сам ледве знає: тече він чи не тече?
Таки тече.
Бо є на світі за задумом я, і є далі за течією Меджибіж.
Той єдиний можливий на цілому світі Меджибіж, у чийому імені лежать бджоли і мед, водяться жаби і захлинаються власними іменами Буг та Бужок.
Тутешніх дітей це ніколи не здивує, бо скільки разів я і сама засинала, згадуючи із певністю, загадуючи собі: аби, аби лишень мені вдруге на землі збудувати таку фортецю між річкою і річкою, аби такі самі мури і камені — я б тільки посміхалася, я б іменем фортеці дала Меджибіж.
Але Буг ніколи звідти не вертався. Але я на нього не сварилася. Я тільки часто ходила на Буг. І хто мені винен, якщо рано чи пізно, раз в житті я і знайшла в очеретах одного свого Моню?
Бачите, як багато в його течії людей! Все пливуть у Чорне море — тільки виловлюй і хапай їх під руки, кажи їм щось, обіцяйся, обіцяйся…
Я побачила Моню навкарачки.
Сидів спиною, лицем до води, а плечі його здригалися, бо він, видно, топив когось.
І це було тим дивніше, що кричав він абсолютно протилежне: на різні голоси викрикував єдину фразу:
— Видибай-бо, видибай!.. Видибай-бо, видибай!
Товстим відрубком гілки він штовхав під воду великого дерев’яного ідола, страшного, почорнілого.
Насправді це був не Перун. Це могла бути фігурка лісовика, що їх часто ставлять у дитячих парках. Але тільки не в моєму Комсомольському! Так, я визнаю, що часто таких лісовиків із відрізаними підлітками носами, лісовиків-сифілітиків, можна побачити у Криму і в Київській області у дитячих парках. Тільки тут такого не було!