«Очисти від гілочок і очисти мене від землі, — згадалася прихована пісня, — бо гілочки свої я знаю, а земля моя переді мною постійно…»
— Дивись сюди! — в Монину кулю з-під снігу влипла якась знахідка.
Біла тоненька кістка!
«Приховав єси… в глибинах і в таємних речах…» — пригадувала я далі.
Моня снігом із землею почав відтирати від бруду дивну річ.
— Очисти снігом із землею мене, і буду я чистий, і стану біліший від снігу, — сказав Моня.
Я посміхнулася.
— І радітимуть кості… — казав далі Моня. — Ей! Ну відвернися!..
— І обличчя заховай… — додала я.
Ми засміялися.
Було незвично і весело. Я відібрала у Моні пташину кістку.
— Тю! Віддай!
— Тю! То «диви» — то «відвернись», то «на» — то «віддай»!
— Добре, забирай. Тут у мене все одно перспективна зона. Ще будуть знахідки.
Я поклала кістку в кишеню і повернулася до своєї роботи. У моєї баби вже були «ноги» — найбільша куля. Справа за наступною — «грудьми». Я зліпила маленький сніжок.
«Цим, — подумала, — започаткуються груди… Так це серце!»
Я посміхнулася.
Моня, невидимий мені, котрій — заборонено повертатися, щось ліпив натхненно і бурмотів.
Я покотила по снігу бабине серце.
До нього одразу почали налипати гілочки і земля.
«Серце чисте створи мені», — співалося далі у пісні.
— Всьо! Повертайся! — сказав Моня.
Я щось не почула.
— Ето! Поверни лице своє до мене і вже не відвертай! — торжествено виголосив Моня.
То був дивний звір зі снігу! Як зоряний бик із заставки до вечірньої казки колись!
Я задивувалася.
Бичачий рот був відкритий, і язик, видно, співав!
Замість зірок у бикові були дрібні цяточки цегли.
Усміхнений Моня стояв поруч.
— Це — тобі! Можеш на нього залізти і проїхатись!
— Ні-ні! Я ж можу зіпсувать!
— Я так і знав, що ти відмовишся! — весело сказав Мон і скочив на свого бика. — Але є в мене іще дещо, чим ти не погордуєш.
Він покликав мене до себе пальцем.
Я підійшла до нього зовсім близько, гадаючи собі: «Ну що ж він мені зараз вшепоче?»
Але Моня сьогодні не шепотів. Показав рукою на галявину за деревами.
— Ось отам. Бачиш?
Там стояла ціла снігова фортеця! Висока, із рівними стінами, з бійницями!
— Мури Єрусалиму! — сказав Мон.
ЗАЯЧА ГУБА
Так от, коли Мон приїздив у Боярку, ми ходили тут біля мене полем.
І він казав, що це — визначне поле.
І що він тут оселився б.
— Так давай замість нього тут оселимось! — видала Ліля.
— Що?
— Насправді це — давня моя ідея. Пам’ятаєш той підземний коридор, де дивні чуваки походжали? Пам’ятаєш, яку ми самі, своїми руками, яму в Білогородці вирили? Це ж — ціле підземне місто! Ціла величезна ничка, котра буде суто наша. Ніхто там нікого не зачіпатиме. Ми всередині усе гарно влаштуємо. Можемо там ховатися, можемо періодично ходити туди, можемо удвох там оселитися!
Наступні вихідні видалися на диво теплими.
Тож за недобудованими теплицями, на полі, у пагорбі ми із Лілею за цілоденну суботу вирили нору і назвали її Яма.
У неділю ж у дворі громада гралася в козаки-розбійники.
Ми ж із Лілею із прозорими пакетиками, повними харчів, вийшли за будинок, пішли до квітництва, а там і за квітництво, минули шмат поля, дійшли до закинутого скелета теплиць, обійшли пагорб і заховалися у нору на ймення Яма.
У ній вміщалося рівно дві дівчинки. Зате повністю: із ногами, і з косами, із харчами, і з простором, щоб харчі їсти, сидячи на старих драних сидіннях від стільців. Правда, пригинаючись, щоб голова не терлась об стелю і не заносила у волосся землі.
У неділю ввечері ми здійснили перший відпочивальний рейд у Яму.
Зійшовши туди, ми всілися і сиділи мовчки.
І відчуття було таке, що нарешті з нами сталося таке дещо, що дуже могло б і не статися!
Раптом згори, по пагорбу почалося пробігання.
Ми принишкли. Розсекречення нори було б кінцем усьому! Ані дорослі, ані інший люд не мав знати про нас і про нору. Але хтось забіг на пагорб і причаївся.
Дві пари ніг пробігли за пагорбом.
— Ліль, ну що там?
— Почекай!
Ліля припала обличчям до дошки, котрою зачинявся вихід, і у шпарку подивилася назовні.
— Я не бачу нічого. А. Так це хлопці. Козаки-розбійники. Зараз підуть. Все. Уже пішли.
— А той? — я показала пальцем вгору.
— Зараз перечекає і піде теж.
Я притулилася плечем до стіни земляної кімнати, щоб чекати довго. Ліля сперлась лобом на земляний одвірок.