Щоб заспокоїтись, вона кілька разів про себе прочитала «Богородицю», я ж заспівала в умі.
В умі я вмію співати голосом будь-якої жінки.
Настане день, і я все це вимовлю, і це буде страшний день. Вітер носитиме по дворі газети, пакети й інше шмаття, а на землі лежатиме маленький дядько і ніхто не зможе допомогти.
— Він спускається!
Хлопець тупцював на вершечку пагорба. І, видно, вирішив збігти донизу по нашій стороні!
Ой! На голови нам посипалося.
Дурний! Біг сюди!
Ногою став на наші двері, зачепився, впав на них спиною і завалився просто у нору, зідравши дошкою шкіру на Лілиній щоці.
Вона зашипіла.
Хлопець лежав на моїх ногах між уламків дошки і мовчав.
— Тихо, Ліль, — кажу, — по-моєму, хтось сюди іде.
— А ну їх! Всіх! — із цими словами вона виштовхнула хлопця з нори. Він сповз спиною по пагорбу і ліг внизу. Очі тримав закриті.
— Чого він?
— Щось не те.
— Я збігаю по дорослих!
— Ні!
— Чого?!
— Треба завжди бути удвох!
— Ліль, я збігаю!
— Будь тут! А ти — відкрий очі!
Ліля сіла біля хлопця і потерла своїми брудними пальцями його повіки.
Очі відкрилися.
— Ну і все. Вставай — і давай звідси!
Хлопець встав і закульгав від нас, але швидко сів.
Ліля потерла зап’ястком свою роздерту щоку і розмазала кров усюди.
— Він не може іти! Ліль, я покличу когось.
— Покликати завжди встигнемо. Зажди. Вилізь із нори.
Я вилізла. За мною звідти Ліля викинула обидва сидіння від стільців. Під ними була велика дошка — дерев’яні двері, обламані знизу. Сирі і погані.
— Лягай на них! — Ліля смикнула хлопця за плече.
Той ліг.
— Славко, знаєш морські вузли?
— Я знаю свій вузол.
— Прив’яжи його до дошки оцим, — вона дістала із кишені і простягла мені свою скакалку із однією ручкою. Я прив’язала нею хлопця, і ця єдина синя скакалчина ручка стирчала у в’язня з боку, ніби відросток.
Хлопець мовчав.
— Тобі не душить?
Хлопець закрив очі.
— Ліль, чого він мовчить?
— На ньому закляття моєї здертої шкіри. І моїх брудних пальців на повіках.
— І моєї розлюченості.
Ліля кивнула.
Позакидала весь скарб назад у нору.
Яма виглядала нікчемною, її краї завалилися, всередині було повно землі. Закрити її тепер було нічим.
— Пішли додому!
Ліля взяла хлопця за ногу.
— Бери за другу. Та не тут! Тут у нього пошкодження. Бери вище. Потягли.
Ми обійшли пагорб. На квітництві не було нікого.
По земляній стежці ми потягли цього випадкового хлопця до дев’ятиповерхівок.
Раптом термін закляття закінчився, і лежень скрикнув:
— Ей!
Ми розсердилися і розвернулися.
Ні, цей мовчав.
Я нахилилася і штовхнула зап’ястком його підборіддя. Хлопець заснув.
Із посадки вийшов Заяча Губа, котрий живе на Полярній, і все сидить у дворі, і грає із хлопцями, хоча вже років сім одружений і має дочку.
— Дівчата, що з ним?
— Нічого!
Губа підбіг і поклав мізинця хлопцеві під носа.
— Дихає!.. Що ви з ним робите?
— Катаємо!
Губа смикнув за синю скакалчину ручку і розв’язав вузла.
— Що ти робиш?!!
— Зачекайте.
Він перев’язав скакалку так, що лишився довгий хвіст, який тягся від хлопцевого пупа і закінчувався синьою ручкою у Губи в руці.
Почало темніти.
Дядько став між нами.
— Я вам допоможу. Пішли.
Із його допомогою тяганина пішла значно швидше. Ми йшли скоріше і скоріше — і ось вже бігли, ніби взимку, катаючи когось на санках. Заяча Губа розреготавсь, але швидко закашлявсь:
— Треба покурити.
Уже зовсім стемніло. Губа чиркнув сірником, закурив і кинув сірник долі. Спалахнула якась газета. Губа присів біля вогню. Я сіла на землю і відчула під собою велику гілку, розламала її і кинула у вогонь. Ліля пішла у темряву і за три хвилини повернулася зі жмутом патиків.
Губа допалив цигарку на дві треті й забичкував її собі у кишеню сорочки.
Хлопець розв’язався сам і закульгав у ніч.
— Сьогодні було сьоме липня, — сказав Губа. — Можливо, цей день — день народження Іоанна Предтечі?
— Я не знаю, але зараз осінь, а Іоанна Предтечі — це на Купала, — сказала Ліля.
Губа витер долонею рота.
— Скажи краще, — сказала Ліля, — чому ти одружений, але ходиш по вечорах по всяких полях, по квітництвах?
— Ні, ні! — згадала я, — скажи краще, що у тебе із губою! Я пам’ятаю часи, коли твоє лице було ціле.