«А я тихо очі зведу вгору на Господа, бо думала, що несуть мене води. Та бачу, що обіцянкою нашою тільки і живу, як двома своїми зябрами. Бо рот мій випускає лише бульки.
Кажи мені, Путь і Потік мій, Господи, важка душе моя, Йоно!»
І Господь звелів рибі, і вона викинула Йону на суходіл.
І закрила рота свого, і очі свої. І пішла на дена свої, на потоки свої.
ДУРНИЙ ІОВ
Того понеділка я ледве допленталася зранку до школи.
Надворі стояв туман, падали маленькі крапки-крижинки, а у мене всі руки, і плечі, і спину ломило від суботнього копання. А думка, що цієї ями все одно нема, тягла мене до землі і робила на серці сумно.
Можливо, саме тому я, сама не знаю як, замість на шкільному подвір’ї — опинилась біля залізничної станції.
Потреба мандрів затягла мене у першу ж електричку, котра під’їхала.
Проте думка про холодний туман, і холодні крижинки, і загальну непевність цього світу змусила злізти на наступній зупинці, закинувши далеко-далеко думки про справжні далекі мандри.
Наразі я приїхала у Стару Боярку. Тут було так само: туман, холод, темне скручене листя під ногами… От тільки повітря було на смак якесь вологіше і м’якіше…
І тут я згадала, що зовсім близько від станції у Старій Боярці є справжній Став!
Прекрасний осінній вранішній Став!
Я пішла до нього стежиною попід коліями.
Тим часом туман зовсім охопив був мене, і поїзди проносилися лише у кількох сантиметрах від мене, і машиністи навіть не помічали цю маленьку-маленьку вранішню мене.
Раптом електричка, котра неслася на Київ, різко загальмувала, ніби хтось дьорнув стоп-кран. Жодні двері не відчинилися, зате в одне з вікон протислася і боляче шльопнулась на мою стежину маленька незграбна фігурка, вбрана у куртку непомірних розмірів.
Фігурка швидко підвелася, обтрусилася і побігла в мій бік.
І жоден туман, жодні білі маскувальні настрої повітря більше не могли збити мене із пантелику! Я не сумнівалася — це був Моня!
Він підбіг — і ми обхопилися!
І мовчки разом пішли на Став.
На маленькій кладці навпроти церкви було не порожньо. Там стояло двоє незнайомих хлопців, і з-під їхніх шапочок виглядали довгі кучері.
— Ми — Лев і Йов, — сказали хлопці.
— А ми — Славка і Моня.
— Кладка тепер дуже хитається, — серйозно сказали хлопці.
— Нічого. Ми все одно заліземо.
— Як знаєте.
Лев і Йов так по-діловому вели себе, ніби завжди жили тут, що я аж не втрималася спитати:
— А звідки ви приїхали і коли?
— Що?
— Питаю: звідки ви?
— Тю! Дак ми тутешні, звідки ти взяла, що ми звідкись?
— Дак імена у вас дивні. Тут таких, як пам’ятаю, ніколи не було.
— Тю! — сказав Йов і плюнув крізь зуби цівочкою повз мене, — а по-моєму, у цих місцях якраз багато Левів і Йовів! Ось бачиш того чувака? — Він тицьнув пальцем в очерети, і я помітила там якусь фігуру, яка палицею колупала Ставові бік. — Його теж звати Йов.
— А прізвище у нього Цвях, — додав Лев і засміявся.
— Що?! — я аж скрикнула.
— Та тихо ти! — зашипіли Лев і Йов, — він дурненький, не треба показувати, що ми звертаємо на нього увагу.
Я швидко злізла із кладки і побігла до того Йова.
А потім повернулася. Сумнівів не могло бути! Це був саме той хлопець!
Це був двічі саме той хлопець!
Це був наїзник на дивному коні вороному.
І це був Оксанин хлопець, мій син.
А той малий, котрий врятував мене від безмежна, зовсім не мав до мене жодного стосунку!
Це був мій справжній син.
Мій справжній цвях.
Іов Цвях.
І тоді я побігла звідти, а Моня побіг за мною.
Мене більше не існувало.
Я стала над маленьким уривчиком і не думала ні про що.
Моня став біля мене і зазирнув мені в лице.
— Послухай: уяви, ніби цей твій стан — це зубний біль.
Мені його слова здалися маренням хворого. Я спокійно зненавиділа Моню.
Але хлопець триндів далі:
— І уяви, ніби я — зубний нерв, ніби я весь той біль стосовно твого дебільного хлопця.
Це було, як картопляною товкмачкою мені у пику!
— А тепер викинь мене нафіг у Став! Викинь цей біль нафіг у Став! Розвернись і з остервенінням гати мене кулаком куди бачиш, поки я не впаду в цей Став і не попливу від тебе!
І я розвернулась і зіштовхнула його у воду.
І Моня розсипав всюди безліч бризок. І крутився, і перевертався у воді, точно як біль. І кричав, кричав усі матюки, які знав, і я підказувала свої матюки, а потім ми вили. І він бився, як риба на піску, і перевертався, як мій біль у Ставові, аж по воді розходились величезні кола, а потім від нього пішло світло.