І тоді став нестерпним цей мій біль від нерва у ставі, і я взяла камінь, щоб убити його! Хоч і розуміла, що там плавав мій Моня. Тому я кинула камінь навмисне тільки поруч хлопця. Але помилилася через туман і влучила йому просто в голову. Мій біль булькнув і пішов на річкові дена.
Я ж закричала і побігла звідти — і мене тепер зовсім вже не існувало!
Тільки Моня тієї ж миті винирнув, і лють охопила його, він виліз зі Ставу, і теж підняв великий камінь, і погнався за мною.
І я впала.
Коли я очуняла, біль пішов.
А потім прийшла Ліля.
І стала наді мною, саме коли лежати уже ставало нестерпно.
— Я знала, що зустріну тебе біля Ставу. Бо мені снилося, як я тут тебе цілую.
Я підняла голову.
Зовсім поряд прогулювався мій Іов, від якого я вже не могла відмовитися.
Я знала, що він буде тут, бо мені снилося, як я його цілую.
Я, ЛІЛЯ, МОНЯ, ІОАНИКІЙ
Тоді Ліля відвела мене до себе додому і змастила рану на голові зеленкою і йодом.
Усе моє волосся було зеленим, і коричневим, і у крові. Але на серці уже було легко. Так, я тепер знайду маленького Йова і ми завжди будемо разом.
Правда, я не знала, де його завтра шукати, але мала наводку — кучеряві хлопці Лев і Йов зі Старої Боярки, котрі все про нього мусили знати.
Біля Ставу я загубила шапку, рукавички, портфеля і ключі. І лиш надія на те, що ключ із моєї кишені все-таки витяг Моня і зараз він сидить у мене і сушиться, тягла мене додому.
Хоча, чесно кажучи, ніщо вже не тягло мене додому.
Йов — і той міг дати сам собі раду.
Моня теж на мене абсолютно, мабуть, не сердився, лиш лежав хворий і терпів біду. І те, що я можу допомогти йому — сумнівне твердження.
До того ж він вбив мене каменем і кров моя потекла по волоссю.
Я була пришиблена каменем і готова була провалитися крізь грунт, просто в обійми земляних мертвих чуваків і цариці у ризі. Хоча і це зараз здавалося брехнею.
Я ж якраз дійшла додому.
Тут справді був Моня, уже сухий і теплий, тільки очі його від застуди взялися тонкими червоними обідками.
У квартирі було темно і тихо.
У кімнаті на підлозі грався кубиками Іоаникій.
— Що це? — спитала я.
— Це — Іоаникій.
— Знаю. Звідки він тут?
— Дали подивитися. Раз вже я все одно вдома сиджу.
Я, МОНЯ, ЛІЛЯ
Назавтра я відвела Моню на післяобідню електричку. Довелося віддати йому свою стару бузкову курточку і забрати натомість у необмежене володіння його величезну мандрівну мокру куртку.
На платформі, як на диво, стояла Ліля із мамою та бабцею, і з клунками.
— Ми їдемо жить у Васильків.
— Що? Чого ти мені не сказала?
— Бо ти ревіла б.
— Нічого собі!
— Послухай. Залишайся тут. Живи за законом. І, на Бога, влітку ходи у вінку.
— Чого?
— Бо воістину кажу тобі: Богові набагато приємніше, коли дівка — у вінку.
ЙОВ
Йовова кров для мене коштовна!
Ось що я думаю про цього хлопця і кров!
Коли я повернулася додому, проводивши Лілю і Моню, у дворі на мене чатував Корєнєв. І сказав отак:
— Слав! У нас із твоєю мамою сталася мала неприємність, тому потрібно тікати. Ми собі втечемо своїм ходом, а ти сама придумай, де тобі цю ніч перебути. Тільки завтра в обід будь у Києві на річковому вокзалі. Запам’ятала — річковий вокзал! Тобі скажуть, як туди добратися. Там тебе знайде один дядько і далі знатиме, куди везти. Ясно?
— Ясно. Як я його знайду? Який буде той дядько?
— Ой, я навіть іще не придумав. Але тебе обов’язково хтось звідти забере. Запам’ятай — річковий вокзал. Зрозуміла?
— Ага.
— Ну все, я мушу тікать! — сказав дядько Корєнєв і зник за рогом.
Мені іти особливо було нікуди, тому я знову пішла на електричку у Стару Боярку, щоб знайти там того Йова, чия кров для мене коштовна.
Дорогою мене наздогнав Йов.
Отой, приблизно мого віку, кучерявий Йов, у котрого іще був братець Лев.
— Послухай, — сказав мені Йов, — мені тут щойно сказали відвезти тебе у Київ.
— Хто сказав?
— Дядько Корєнєв.
— Добре, тільки це може зачекать. Я ж хочу знайти сьогодні Цвяха.
— Славко, вони теж тікають. Ще вчора Цвяхи усією сім’єю виїхали з Боярки.