— У Васильків?! — всередині мене пронеслася шалена думка.
— Та ні, — Йов зніяковів, — у Хмельницький.
Із цими словами він наблизився до дороги і стопонув вантажівку.
— Моя мама, — швидко сказав хлопець, поки ми добігали до вантажівки, яка спинилась трошки далі від нас, — завжди каже, що коли тебе охоплює сум, потрібно їхати стопом.
— А тебе що, охопив сум? — спитала я на те, але Йов уже заліз всередину і не чув.
— Нам до Дніпра! Підкинете? — спитав Йов у водія.
Той подивився на нас із недовірою.
— А ваші батьки знають, чим ви тут займаєтеся?
— Наші батьки зараз тікають — куди бачать! — відповів Йов.
— А ми тікаємо, куди бачимо ми! — додала я.
Водій заспокоївся і повіз.
ДНІПРО ДОВГИЙ ЗМІЙ ПОВЗЕ
На річковому вокзалі було дуже холодно. Нам із Йовом хотілося їсти.
Забрати звідси нас мали тільки завтра в обід.
Ми вийшли до води і замислились.
Хтось у присмерку на Трухановому острові запускав у небо білого паперового змія.
Це мене дуже розважило! Я почала трусити Йова за плече, я казала йому:
— Змій! Змій! Змій!
Йов подивився на мене якось дуже зворушено, ніби закохався, і сказав отак:
— Слав, ну хіба ж це змій? Хочеш, я покажу тобі справжнього змія?
— Ага!
Тоді хлопець підійшов по плитах до чорної води, у якій плавало сміття, і плюнув туди цівкою. Потім рвучко присів, занурив руку і витяг із води чорну лискучу гадюку просто з того місця, куди плюнув, і одразу ж кинув її на плити.
Чорна гадюка дуже заворушилася, зашипіла, поповзла назад до води і стрибнула у Дніпро.
— Отак! — сказав мені Йов.
Я стояла і не могла сказати ні слова.
Йов сказав:
— Це мене навчив малий Цвях. Він дуже багато таких штук знає.
Цей хлопець, чия кров для мене коштовна.
Тут, просто біля нас до плит, пристав пароплав, із нього виходили люди, піднімалися нагору.
Із натовпу до нас вибігло мале хлоп’я і стало бити кулаком у Йовову ногу.
Це був Іоаникій.
Тоді ж із натовпу вибігла жінка, вибачилася перед Йовом і забрала малого кудись із собою.
— Таких змій, — розказував Йов, — малий Цвях викликав навіть зі Ставка, він казав, коли йому щастить добратися до більшої річки — він може робити взагалі щось неймовірне.
Ми замислились.
— Може, зараз він стоїть біля Бугу і викликає, — сказав Йов.
— Чого це він має саме зараз стояти біля Бугу?
— А його завжди до річки тягне, розумієш?
— Розумію.
До плит пристав другий пароплав. Із натовпу до нас вибігла доросла дівчинка і з криками «Швиденько! Швиденько!» забрала від мене кучерявого Йова.
Я сіла на плити і притислася рукою до Дніпра.
Саме зараз через цю саму воду, яка, як відомо, уся на світі — сполучена, до Бугу притискається мій Цвях, чия кров коштовна.
Тоді я нахилилася до води, і занурила своє обличчя у річку, і сміття було мені за вінок, і я голосно покликала хлопця — «ЙОВ!» — крізь Дніпро, чия кров для мене коштовна.
І витягла лице із ріки.
У рот мій набралося води, у ніс теж, і в очі, і у річку з мого обличчя текло тисячі струмків Дніпрової води, і тоді я зрозуміла, що викликаю змія.
І тоді я побігла геть від плит і геть від річкового вокзалу у ті місця, де змій міг би вилізти.
І спітніла, і злякана, уже далеко від усіх людей я покликала змія тихенько-тихенько, ніби подула над водами:
— Йо-ов!
— Шшшш! — тихо відповів мені Дніпро Довгий Змій.
— Йо-ов!
І він скрикнув, як чайка.
— Йо-ов! — скрикнула я голосом чайки.
І він показав десь далеко, може аж біля того берега, кінчик свого хвоста.
Я засміялася.
Я зрозуміла, що Дніпрового Довгого Змія звуть не Йов.
— Йоаникій! — закричала я.
І змій голосно зробив вдих і видих, як ціла річка.
Він плавав дуже близько від поверхні, крізь воду було видно його різнокольорову шкіру.
— Йоаникій! — закричала я знову, і змій почав тривожитися.
То там, то там він плюскався назовні і виринали шматки його довгого тіла, завитого кільцями.
— Йов!!
Весь Дніпро плюскався і розливався.
Змійове тіло, завите кільцями, билося то об мій берег, то об той. Острів заливали хвилі.
Я закричала змійове ім’я:
— ЙОВ!
І змій застогнав, і мене накрило величезною хвилею.
Мене всю охопила така коштовна Дніпрова вода!
І тоді я закричала змійове справжнє ім’я: