— Ісихій!
Змій заревів і показався!
Величезний зимовий змій!
Він став іще більшим, і повз, зрушуючи собою гори, і ревів тихо-тихо і голосно:
— ІСИХІЙ!
А я кричала:
— Йо-ов!!
І тоді показався Цвях Йов!
Він почув мій крик крізь коштовну воду і нашу коштовну кров, і викликав змія із вод Бугу.
Буговий змій повз швидко і тримав голову високо, а на голові воссідав хлопець мій Йов.
Він тримався рукою за змійову брову, і від того змій не міг закрити ока і ревів:
— Іоов!
— Ііссии! — шипів йому Дніпровий змій.
І вони почали колом обходити одне одного, і дніпрове річище було для них затісне.
Уся вода посунулась, і посунулись гори, і на поверхню річки почали випливати якісь таємні чорні давні уламки.
— Йов! — закричав, коли їх побачив Йов.
Я подивилась на те місце, куди він показував рукою, коли кричав.
Якась людина, чоловік, сплив із глибини на поверхню, і Йов зліз зі змія, і ми разом побігли до людини і витягли його на берег.
Це був Заяча Губа і він сказав отак:
— Я лежав на дні, і потік охопив був мене, і усі хвилі замкнулися наді мною. І я кликав: «Славко!» — я крізь коштовну воду кликав також: «Йов!» І ваша кров почула мене, і ви підняли мене. Бо я лежав там на денах і тільки на вас і уповав.
СЛАВКА
Тоді на річковому вокзалі ніхто мене так і не забрав.
Я знову автостопом приїхала додому. Дитині, до речі, набагато легше стопити.
Двері були відчинені, в хаті стояв бардак. Але я лягла на своє ліжко і заснула міцно-преміцно.
І мені наснилося все, що повважало за потрібне наснитися дівці.
Наступного дня мама повернулася і все поприбирала.
Але перед тим, як заснути, я все лежала, і все тіло моє здригалося, як від довгого-довгого плачу.
ЛЮТИЙ
ПАТЛАТІ
Коли Лютий пішов від мене, патлатим хороводилось.
Патлатим завжди навесні хороводиться. Або з дзьобатими їм б’ється, або ж хороводиться. Ще й наспівують кружляючи:
Кидаються у свої кубла, виносять звідти всяке сушене: невипиту липу, віночки, ікебани — складають все, як водиться, на купу і підпалюють приспівуючи:
І безперечно, аби в патлатих малися кактуси в банках, то, доспівавши до цього місця, це дике плем’я не полінувалося б їх винести та іспортить. Та, на щастя, кактуси по болотах не росли. Але ж патлі за тим довго не журилися, а однаково бігли знов десь по кублах і виносили свої зачитані книжечки — томики Байрона, скидали їх докупи та підпалювали. Тепер увесь гамуз патлатоволосих ділився на два: одні хороводили навколо палаючих віночків та сушених квіток, інші ж — навколо згоряючих, але безсмертних томиків Байрона.
А останні два рядки волали голосно-голосно, наче недорізані, і при тім гасали межи вогнищ, як показилися:
Звертання, мабуть, зверталося до дзьобатих. Не знати точно, але, як правило, після цих слів прилітала зграя дзьобів і починалося взаємозачіпання.
Але ритуал мав ще далі кілька етапів продовження. Тепер патлі дотягали з вогнищ пломеніючі недогарки і підпалювали яке де бачили на дзьобах пір’я. Але ж і дзьоби були не до тої степені дурні, щоби не здогадатись і собі не дотягти що-небудь із вогнища і не жбурнуть у натовпи патлатих. Займалися патли, одежа, пір’я, вогонь перекидався на сухе бадилля очеретів. Уся сума підпалених кидалася у мокре в болотах (гаситися), а інші намагалися врятувати житла та очерети у вогні. Кінчалося діло витягуванням із боліт тих, що самотужки у них загрузли.
Наступний день називався Вгощенням.
Усю ніч напередодні патлі пекли та висушували медові коржики, а рано-вранці вбирались у мішковину, зав’язували бантика із зеленої стрічки на голові, брали коржики і підкрадалися з тим до гнізд дзьобатих. Сперш до тих, у кого були шибки. Отут їм раптово як заволається веснянок:
І з цими словами жбурляли сухі прянички-медівнички у пташині шибки, а як пряники лишались, то знадоблялись і для простих гнізд, без шибок, прямим прицілом у лоби господарів.