Упершись вказівним пальцем.
І видав:
— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!
Я сказав:
— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!
— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.
Закричав звідти:
— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!
Я застрімався і закричав:
— Ану злазь!
Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.
Я пішов під ним.
— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!
Я не заперечував.
Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:
— О, смачненьке!
Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.
Сказав мені, чамкаючи:
— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!
Я тим часом приліг на сніг ницьма.
Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.
Я пролежав так із хвилину, а потім став.
Долі лежало моє зображення. Відбилися навіть зморшки, які утворюються, коли усмішка.
Лютого охопив невимовний захват.
Він покинув вижирати сніг і теж ліг ницьма.
Коли став — на снігу лежало красиве молоде його лице.
— Ху-ух! — весело скрикнув Лютий. — Хто тебе такого навчив?
— Випадково придумалося. Колись ми гуляли з однією дівкою. Вона показувала, як треба складатися, коли вітаєшся із королевою Британії. Не втрималась і впала лицем у сніг. І так утворилося її друге обличчя.
Лютий став на коліна і зробив іще однин свій відбиток веселий. А потім однин дикий і однин з відкритим ротом і з зубами.
— Як ти думаєш, що у мене на умі? — спитав Лютий.
— Я думаю, що ти відчуваєш любов, — сказав я.
ВАСИЛІЙ
Я звусь Іоаникій Бахмач. Мені сім років.
Ми живемо з мамою у половині квартири, а іншу половину здаємо Василію.
До нього не можна говорити, за ним не можна стежити.
Дивитися на Василія можна рівно стільки, скільки звичайна людина, як правило, дивиться на таку саму звичайну.
І не можна бути у ванній і ходити коридором, поки він на кухні їсть.
У Василія є всі руки і ноги, але вони не завжди його слухаються, і це від нього не залежить.
Я думаю: всередині Василія бракує якоїсь нитки, міцної і незримої. А всі його м’язи думають, буцім нитка є, і все роблять так, як якби була.
І щоразу, коли дивишся, як його зусилля закінчуються повною поразкою, — здається, ніби розглядаєш обличчя Великої Хвороби, а може, і самого Христа.
Першого разу, коли я закляк перед Василієм, мама відтягла мене в нашу кімнату і шльопнула. На дотик я тоді був кам’яним.
Василій звивавсь, як волосся Медузи Горгони.
У мене є друг, старший на чотири роки, його звати Йов Цвях.
Ця сама зморшка, котра тягнеться крізь м’язи Василія, пройшла Йову через розум. Він часто протирічить сам собі й кричить, але коли відчуває себе цілісно — вміє чаклувати.
І Славка каже, що його кров — коштовна.
А Ліля — ні.
Славка і Ліля — це такі дівки, які зі мною часто возилися, поки я був дошкільням.
Спочатку тільки Славка, бо вона жила тут, у Боярці, а потім із Василькова приїхала Ліля.
Сітка зморшок або тріщин проходить крізь нас усіх, але у когось вони тонші, у когось — товщі.
Крізь Славчині нерви тягнеться довга, але тоненька тріщина. Дівка постійно плаче, і я не вірю, щоб в неї ще залишилася чаклунська сила.
Інша річ — Ліля.
Її кров для мене коштовна.
У Василія є дружина, але вона живе окремо і приходе час від часу, коли немає вдома ні мами, ні мене.
Я І ЛЮТИЙ
— Ні, — відповів мені Лютий, —
І він став із землі, а сніг почав поволі танути.
З’явився туман.
На душі мені зробилося дуже недобре, я закричав:
— Ну навіщо ж ти?! Чого сніг розтоплюєш?!
— Це здоровий сум і малюсінька тривога! Ось що я відчуваю! — відповів мені Лютий.
— А тепер нам треба потроху вшиватися, — додав він, — бо коли надійде Вечір — надає мені за відлигу люлєй.
— Чого?