Наступного дня було вже перше березня. Я прийшов у коморку Лютого, але там, звісно, був уже зовсім інший хлопець.
Я спитав у нього:
— Ви ж Березень?
— Ні, я — Бахмач. Це таке прізвище.
— Знаю, — сказав я. — У мене таке саме.
PROSA URSINA
ВЕДМІДЬ BAPHABA
Ведмідь, окраса лісу, хазяїн дивного хутра, ішов та ішов болотами.
На його спині в хутрі звила кубло миша. То була вредна сіра польова миша, казала ведмедеві:
— Візьми мене за жінку!
— Та нікуди це не годиться! Я можу взяти тебе хіба що за мишу на спину собі — аби звила кубло.
— Ну, бери хоча б поки що так, а тоді будемо бачити, — одказала вража миша.
Коли вони розмовляли в лісі, здавалося: клишоногий каже сам до себе.
— Ну сама суди, яка з тебе жінка?
— Як — яка? Прівлєкатєльна! І дуже навіть інтересна.
Кудлатий важко зітхнув.
— Ти ж не зможеш зготувати мені харч…
— Зате ти мене легко прогодуєш.
— …не зможеш влаштувати лігва.
— Зате я тебе люблю.
Скаже іще!
— Не пищи дурниць. Мені потрібна справжня жінка. От піду зараз до ведмедиць.
— Я тобі піду!
— А я піду!
— Тільки спробуй!
— І що?
— Та вкусю!
— А я тебе тоді заразом із кублом вичухаю, ще й у процесі ненароком розчавлю.
— Ну давай, чави, вбивай своє кохання!
— Ти мені не кохання!
— А хто?
— Миша!
— Одне другому не вадить!
Здорова ведмедиця їла малину просто з гілок, з листками.
— Здорова була, Маріє! — проревів наш ведмідь.
— І ти будь здоров, Варнаво. Що таке?
— Та ходи мені за жінку!
Марія відвернула морду.
— Побійся Бога, Варнаво! І мене не клич на гріх і сам не будь двоєженець.
— Ти про що?
— Та про мишу, жінку твою.
— Та яку?
— Та облиш!
— Та хіба миша ведмедеві жінка?
— А що?
— Я ж її навіть не бачу!
— Ну і що?
— Та я ж її… не люблю!
— Це завжди так здається.
«Фіг знає що!» — подумав ведмідь і почухав лівий бік.
«Фіг його знає, чого він!» — подумала миша і більш якісно почухала ведмедячий бік.
«Дякую», — подумав ведмідь.
ФІОЛЕТОВИЙ ЗВІР ЛУКАВИЙ
Білка верталася додому.
Було тихо, тільки зелені дверцята, котрі вели у її дупло, у кубло всередині дерева, стояли розчахнуті. Туди залітало сухе листя і окремі його фрагменти.
Маленькій білці стало дивно, але варто було лишень притиснути кулачок до вуст і подумати добре, як дивно минулося.
«Хтось-таки до мене зайшов. Але, певно, нестрашний», — вирішила чомусь білка і залізла до кубельця.
Всередині кубла на самому м’якому, вдатно згорнувшись, лежав грубецький древесний ведмідь і щось жував.
— Добрий день, — сказала білка.
Ведмідь мовчки махнув лапою.
Розмов не передбачалося, тож все сталося нормально.
Вивірка робила так, як завжди: спожила харч, прибралася, розібралася і лягла спати поруч ведмедця.
«І хай тоді кажуть, що хочуть, я сьогодні не маю енергії нікого наганяти», — подумала вивірка.
Тієї ночі їй наснився загадковий хтось із великим ніби лисячим фіолетовим хвостом. Хтось був прекрасний, швидко тікав із одного кутика сну — в інший: сновигав, значить. А потім ніби теж заліз до білчиного кубельця, обійняв гладенькою лискучою теплою лапою їх із ведмедцем і заснув.
Прокинулась мись, як завжди, рано.
Ведмедець спав, харчі конкретно позникали. Але фіолетовий звір зі сну все іще сидів перед очима білки, блимав своїми і знав щось про цього ведмедця.
Вивірка замислилась: «Недарма, ні, недарма прабаба казали, що я здохну від того, що ізіжре мене лис. Так, лис — моя згуба».
Десь далеко в її голові посміхнувся фіалковий.
Ведмедець спав.
А коли прокинувся — вийшов надвір і пішов собі.
Вивірка зросла на кілька років. Вивірка носила синє плаття і синій чобіт. І кед. Майже щовечора ішла додому.
Зелені двері стояли подряпані.
Смик.
Білоччі зелені двері стояли зачинені!
Застукала.
Не відповідали.
Застукала гучніше.
В кублі перевернулися. Встали. Гупнуло кілька кроків…
На порозі із запитальним виразом на морді стояв грубезний ведмідь. Можливо, той самий, але яке це мало значення?
— Добрий день, — сказала білка. — Я тут живу. Ну, в кублі цьому.
— А, — сказав ведмідь. — Ну, заходь.
І першим почалапав до м’якого, і знову влігся там само, як тоді.