Линула над розпеченою черінню океану пісня про материнку та про те, як попід горою яром-долиною козаки йдуть… І чаєчка-небога припадала крильми край битої дороги; й чумаченьки в чужую сторону — валка рипливих возів — їхали по сіль.
Звідки така туга у наших степових піснях? Така журба й водночас стремління здолати сум? Може, їх породило безмежжя степів, самотина, в яку доля, відірвавши від отчого поля, часто кидала сіромах-хліборобів?
Щонайтонших струн мого серця торкався той знайомий змалку спів. Мені здавалося: я й сам чумаченько, якого в дорозі спіткала біда. Я й сам із хлопцями-молодцями на веслокрилих човнах підступаю до ворожого Цар-града, або ж, вирвавшись із бусурманської неволі, вертаюся додому.
Кров пращурів не вхолола в моїх жилах…
Ланцюги неволі й страшні ланцюги тропічного океану, що сковують і так гнітять!
Від друзів нічого не можна було приховати. Вони бачили, як я змарнів. І Кім Михайлович — мене це обурювало! — давав мені й більший шмат копри, й зайвий ковток води.
— Їж, Васка-Кваска, їж, — подаючи м'якуш кокосового горіха або ж скибочку батата, говорила Лота. — Ти моряк, мпіве, будеш є дужа — сильна.
Навіть Барарата й той, нездужаючи (хоч, правда, він легше, ніж ми, переносить спрагу), пропонує мені порцію своєї води.
Дорогі побратими вболівають за мене. Як, до речі, і я за них.
А сьогодні Альфред мене зовсім розчулив.
Побачивши, що я випив останній «келих» і, звичайно ж, не напився, він дістав з-під лави свій, «персональний», черпак, з якого щодня пригощався, і простяг мені.
— Від імені і за дорученням, — намагаючись усе перевести на жарт, сказав: — Ось тобі, славетний мореплавцю, цілюща вода. Не бійся, не отруїшся — пий! — щиро запропонував. — Я її потроху збираю вже кілька днів, економлячи щоразу й не випиваючи всієї. Ніби знав, що знадобиться. І вона, бач, стала в пригоді. Ти її повинен випити, Васько!
Я відмовлявся, протестував — де там! Заєць наполіг на своєму.
Ковток води, піднесений дружньою рукою. Він дорожчий за все золото світу.
Зараз друзі сплять. Заснув, викрикуючи щось уві сні, навіть Барарата. Лиш я ніяк не можу вгомонитися. Безсоння.
Склепіння неба ніби зрушило з місця, і зорі помітно перемістилися — над океаном заходить ніч.
Уже давно, відтоді, як про своє відкриття — зникнення Полярної зірки й сузір'я Великої Ведмедиці — доповів Кіму Михайловичу, я перестав споглядати зорі. Нажививши копрою невеличкі гострошпилі гачки, кинув їх на воду.
Був серед знайдених нами снастей один — не зрозуміло на яку рибу — пристрій, видовжений, схожий на ключку для сіна гачок.
Ми його так і не використовували. Бо ловитися на нього могла хіба що кит-риба — такий він товстий.
Але недавно Альфред, бавлячись, прив'язав до нього канат, ту довжелезну, зсотану Бараратою з ліан линву хосіана хосі, яка допомогла підняти затоплену лакану.
— Чи не слонів збираєшся ловити?
— Крокодилів, — відповів Заєць.
— Лови, лови — крокодиляча шкіра зараз у моді.
І ось я, намацавши скойланий у носовій частині човна ліановий канат, один кінець якого закріплений за палубну скобу, а на другому прив'язаний «слоново-крокодилячии» гак, попудив його у воду.
Гак, пролетівши добрий десяток метрів, упав, і з темряви долинув сухий, короткий сплеск.
Друзі спали. Їх моя риболовля не розбудила.
Небо мовби оберталося довкруг своєї осі. Зорі то переміщувалися з місця на місце, то, збліднувши, гасли.
Я сидів, замріяний, очима уп'явшись у непроглядну пітьму, яка вже починала сіріти. Ніч помітно хилилася до світанку.
Думки мої витали далеко, біля милого серцю Дніпра. Я мріяв уздріти рідну хату, швидше ступити на батьківський поріг, і потай думав — знаєте, про що? — про те, про що думає кожен рибалка — піймати найбільшу в світі рибину!
Не знаю, чим пояснити те, що моє бажання — піймати океанське чудо-юдо — рантом здійснилося?
Вдивляючись у пітьму, я, сам того не розуміючи, мабуть, посилав пучки якоїсь психічної енергії, потужні біологічні струми, принаджуючи ними мешканців глибин.
Матрос, людина без вищої освіти, я, звичайно, не можу авторитетно судити, що воно було. Заєць, правда, натякав на мою виняткову психіку, хоч я до пуття не збагну — що саме він мав на увазі.
Не встиг я ото домріяти своєї заповітної мрії, невидючими очима поглядаючи на сповиту темрявою воду, як раптом за канат щось смикнуло. Раз, удруге! Смикнуло так сильно, що я сповз униз під лаву.
— Їдемо! — не розуміючи, що трапилося, заволав Заєць. — Каравул! Нас буксировано.
— Куди їдемо?! Хто буксирував? — почувся здивований голос Кіма Михайловича. Він теж, як і Альфред, нічого не міг уторопати спросоння.
— Да Гама! — опанувавши себе, вигукнув Заєць. — Що ти накоїв? Хто нас везе?
— Нн-е-е… знаю… — з переляку не попадаючи зуб на зуб, вичавив я.
— Як — не знаєш? — перепитав командир. — Ти ж бо не спав!
— Я лл-овив ррр-ибу, — відповів, тремтячи. А човен, зрушивши з місця, мчав. Він то, носом розсікаючи воду, стрімко рухався вперед, то його зненацька хилило на лівий або правий борт, і, смиконувши, — так, що натягнутий канат бринів, — нараз тягло далі.
Це були якісь незрозумілі, диявольські гонки, їзда — на морському дияволі, чи що? — наосліп.
Мало-помалу я заспокоївся. Переляк улігся, і я про все як є розповів товаришам.
— На дрібні гачки ніщо не клювало, а от на великий — причепилося…
Човен прудко нісся під зоряним небом. Барарата першим висловив здогад.
— Акіо! Акіо! — закричав він. — Маті акіо, маті!
І, забувши про свою хвору ногу, заходився витанцьовувати у човні.
— Барарата рада, — підтвердила сказане тубільцем Лота. — Він тепер буде є жива. А антітра анцанца[15] буде умирав!
— Отже, да Гама загнуздав акулу, і їй скоро капут?
— Капут? — не зрозуміла дівчина. — Не капут — матіа! — пояснила вона.
— Ну, це те саме, Лото, — відповів Заєць. — Загибель, кінець, себто.
Тубілка, згодившись, кивнула.
— З вами не засумуєш: як не те, то друге, — незрозуміло, осудливо чи просто так, сказав Кім Михайлович.
Пір'їсті хмарини на сході зарожевіли, спалахнули, ніби налиті вогнем, — і стало світло.
ПОДОРОЖ НА АКУЛЯЧОМУ «ТАКСІ»
— Васько — великий приборкувач акул! — репетував Заєць, звівшись на повен зріст під вітрилом і, аби не випасти з човна, рукою тримаючись за стояк кормової щогли. — Слава! Слава да Гамі! — вигукував він.
Барарата ніби ожив. Уперше за всі дні тубілець весело посміхався. Звертаючись до Лоти, щось швидко їй говорив. Дівчина його уважно слухала.
Кім Михайлович і я вмостилися в носовій частині човна — на неширокому півбаці — й спостерігали, як форштевень розсікає океанську гладінь і канат, туго натягнутий акулою, за кілька метрів поперед лакани кінцем упирається у воду, яка його ніби всотує, десь у глибині намотуючи на невидимий барабан.
Долали милю за милею. Після днів повільної плавби, коли човен, здавалося, стоїть — так він повільно рухався, це була справді шалена швидкість.
Усі несподівано повеселішали, забули навіть про скруту, в якій давно опинилися.
Акули, відомо, великі ненажери. Скільки б не їли, все їм мало. Можете уявити, якою прожерливою була ця акіо! Адже риби в тутешніх водах немає.
Звичайно акіо кілька днів десь шастала — можливо, вирушала на свій акулячий промисел. Та — зась! Така ж зголодніла повернулася.
Жадоба й голод її згубили — вона зопалу проковтнула кинутий мною гак.
— Тягни, акуленціє, тягни! Двигун у тебе на багато кінських, ой ні — акулячих, сил.
Заєць не вгавав. Він то прицмокував язиком, поганяючи акіо, ніби коня; то, уявивши, що їде на таксі, як на спинку крісла, відкидався на дерев'яний планшир корми. Ще й голову в сплетеному з бананового листя капелюсі задирав — такий собі бундючний пасажир!