Коли австралійські моряки уздріли на Батерсті одного з нещасних рибалок, у подобі його була вже не людина, а горем розчавлений звір.
Так, невдачі гнітять, висотують сили, немилосердно б'ють. Б'ють, але вони — я вірю — людину не можуть зовсім убити. Тільки той по-справжньому живе на землі, хто, незважаючи ні на що, все переборює й долає.
СЬОМИЙ ГРАДУС ПІВДЕННОЇ ШИРОТИ
Кілька днів тому, коли над обрієм згасла Полярна зірка та сузір'я Великої Ведмедиці, я ненароком розбудив лише Кіма Михайловича. А сьогодні вночі Заєць зчинив такий галас, що підняв усіх.
— Океан горить, Рятуйте — ми пропади! — закричав він.
І сну — мов не було. Здавалося, мене на ноги підкинула якась могутня пружина. Я в одну мить зіп'явся над кормою.
— Що таке?!
— Чого ти репетуєш? — здивувався Кім Михайлович.
Барарата і Лота, налякані галасом, щось запитували теж.
— Океан в огні,— повторив Альфред. — Пожежа підступає до лакани.
Та ми вже бачили й самі, що океан охоплений вогнем. Горіло все: вода, повітря, хмари у високості.
Багаття було таке яскраве, що засліплювало очі. Його пасма переливалися різноколірно. Внизу, біля води, вони палахкотіли зеленим. Язикате полум'я, ніби коси міфічної медузи Горгони або смарагдові смуги морської капусти, що поросли з глибин, погойдувалося, здіймаючись вище й вище над океаном. І там, угорі, злившись у клуботливе марево, ставало якимсь молочно-білим, наче злиняла на сонці конопляна пряжа. А ще вище, в самісінькому небі — коштовний вінець над світлим чолом — цвіла, спалахнувши, семибарвна райдуга.
Краси такої я не бачив зроду. Мов зачаровані, дивилися ми на те нічне диво.
— Ну, то що? — звернувся до Альфреда Кім Михайлович. — Горимо-палаємо?
Зайцеві було незручно за зчинений переполох.
— А ви на моєму місці… як би ви, хіба не злякалися б? — намагався виправдатись він.
— Може б, і злякався, — в тон йому відповів командир.
Що ж це за диво? — спитаєте ви. А ось що. Ми стали свідками звичайного гідробіологічного явища — світіння океанських вод.
У підручниках з біології воно докладно описане… Коли я розповів Наталці, вона відповіла, що явище те спричинене бактеріями й крихітними організмами, які світяться.
— Ти кажеш — горіли навіть хмари?
— Так.
— Ну, тоді то було фонове світіння. А ще є іскристе, — додала. — Пам'ятаєш, на атолі Туамако одного разу ми подумали, що до острова наближається довгожданий «Буревісник» — так іскрилися в пітьмі далекі вогні?
— Як не пам'ятати? — відповів я. — Василь Окань тоді присвятив тобі сонет «Примарне видиво (Ніч масок). Опус № 7. Ларго. Наталці К. — і тільки їй». Шекспір, Петрарка… ха-ха! — засміявсь я.
— Не злися, Васильку, — ласкаво мовила Наташа. — Я ж у нього не просила тієї присвяти.
— Не просила, але й не відмовилася, — зауважив я. — Гаразд, гаразд, Дездемоно, — на жарт обернув те, що для мене насправді було не жартом. — Цього разу вибачаю.
— Ну то слухай, ревнивцю! — припинила вона мої докори. — Оспівані Оканем вогні йшли від перідіней і ночосвіток. А буває ще, — розтлумачила, — миготливе світіння. Світло, яке випромінюється від тертя об воду медуз та деяких риб.
Тож, виходить, нині ми потрапили не в пожежу, як думалося спочатку, а в освітлену мікроорганізмами смугу океану.
Нічна пригода остаточно розколошкала сон, і ми, орієнтуючись за зірками, попливли далі.
У повітрі вчувався легкий подув. І це, й те, що на поверхні води з'явився планктон, свідчило, що ми відходимо від екватора.
На серці проясніло. Отже, пустеля нас не згубила — ми з неї вирвалися!
Подуви вітру були ледь вловимі, але напрямок визначався — на схід.
— Ви розумієте, друзі, що це? — якось піднесено — так він ніколи не говорив — запитав Кім Михайлович.
— Віє вітер, — виголосив я істину.
— Незаперечно, віє вітер, — погодився командир. — Але це ще не все. Ми, Васько, люди аналітичного складу розуму. Тож разом і поміркуймо. В субекваторіальній зоні Індійського океану, — вів далі він, — вітри міняються зі зміною пір року. Починаючи з січня, на південь від екватора дмуть вітри північної половини горизонту, тобто північно-західний мусон. Здебільше сила їх два-три бали. Це по-перше. По-друге… Який зараз місяць? — запитав.
— Листопад, — поспішив відповісти Заєць. — Скоро Новий рік, і Дід Мороз принесе нам найкращого гостинця — повернення на Батьківщину.
— Листопад, друже. Дивний листопад… — задумливо сказав Кім Михайлович. — А біля екватора в листопаді вітри над океаном спрямовані на захід. І лише починаючи з сьомого градуса південної широти вони дмуть на схід, у бік Кокосових островів.
— Невже ми на сьомому градусі? — зрадів я.
— Ось я до цього й веду, — відповів командир. — Ми десь на сьомій паралелі.
— Нарешті, нарешті! — заторохтів Альфред. — Тепер уже визначимо своє місцеперебування.
— Не поспішай, — зупинив його Кім Михайлович. — Щоб визначити координати, треба, крім широти, знати ще й довготу. Та якраз її і не знаємо. Хоч, правда, якщо архіпелаг Чагос, від якого ми починали свій дрейф, лежить між меридіанами 80°47 і 72°47 східної довготи, а буря нас несла в південно-західному напрямку, то ми знаходимося, приміром, на сімдесятому, може, навіть на шістдесят восьмому меридіані.
— Як — на довготі Мальдівських островів? — запитав я, згадавши, як одного разу в штурманській «Садка» довелося розглядати карту атола Аду того архіпелагу.
— Навіть трохи західніше від них. Якщо ж пас потім несло ще й на схід, то ми… не знаю, що й думати, — розвів руками Кім Михайлович. — Ми десь, може, аж біля вісімдесятого меридіана.
— І на траверзі в нас — острів Шрі Ланка?
— У цих водах, я чув, розбійничає пірат у сукні — якась графиня з Гонконгу — мадам Вонг.
— Її ватага, — докинув Заєць, — промишляє в сусідньому, Південно-Китайському, морі, потрошить джонки та дрібні кораблі. Відчайдушна особа, скажу тобі! — вигукнув Альфред. — І надзвичайної краси.
— Як Софі Лорен? — поцікавився я.
— Трохи гірша.
— Жах який!
— Не переживай, да Гама, — заспокоїв Заєць. — Піратська флотилія мадам Вонг у цих водах не плаває — тут монополія американських військових кораблів. Що, власне, не краще, ніж піратські нальоти мадам Вонг. А, крім того, ти ж голодранець. Що в тебе візьмеш? Хіба душу.
— Душі я не віддам.
Уже майже розвиднилося. Барарата й Лота сиділи на веслах. У тубільця після випадку з акіо, коли вона потрапила на гак і потім, мабуть, була розтерзана іншими акулами (пропливаючи, ми бачили на воді кров та шматки каната), — нога почала гоїтися, і він на неї потроху ставав.
Таким чином, нам несподівано прийшла підмога — Барарата допомагав веслувати. Ось і зараз він із Лотою зміни мене й Кіма Михайловича на веслах.
Заєць, угомонившись після «пожежі», спав, а ми з Кімом Михайловичем, усівшись на кормі, камінцями шліфували поіржавілі гачки.
— Якби-то швидше потрапити в струмені Екваторіальної протитечії,— вголос висловив мрію командир. — Течія б нас підхопила й понесла на схід. А там — острови Індонезії. Звідти — шапкою докинути й до рідного берега.
— Пропливши на лакані до Яви чи Суматри, ми, виходить, звершимо безприкладний океанський перехід?
— Чого безприкладний? — спитав Кім Михайлович.
— Ну, ми ж… перші, хто долає ці відстані.
— Хо-хо-хо, які ми первородні й неповторні! — насмішкувато відказав він. — Хлопче, хлопче, хтось мудро зауважив, що люди стоять на плечах у велетнів. Це означає: давно до нас жили вже попередники, діяння яких гідне подиву. Бо яку б сферу людського творення не взяти, у кожній були свої гіганти. Платон, Арістотель, Авіценна, Леонардо да Вінчі, Бетховен, Пушкін, Шевченко… Боже ж ти мій! — ніби випробовуючи на вагу щось таке, що не піддається мірі, потряс він руками. — Та це ж маяки, могутні прожектори, які б'ють з глибин віків і освітлюють шлях у майбутнє. І коли хтось із сучасників, сяк-так докупи стуливши дві ноти, зарозуміло твердить: «Це — вершина!»; коли новоспечений вірш оголошується шедевром чи щойно захищена дисертація — геніальною, мені вчувається розкотистий сміх Арістотеля, Пушкіна, Бетховена. Велетні сміються осудливо.