— О, так, везо, везо! — притакує Альфред. — Везо, якому ніколи ні в чому не возе, — сміючись, додає він.
Минуло небагато часу, і на Лотиних харчах ми окріпли.
— Тепер, хлопці, напружимо сили, — сказав Кім Михайлович, — для основного — переїзду на сусідній острів, з якого, гадаю, дорога проляже і на Батьківщину.
Вплив протоку, що роз'єднує наш і сусідній острів-вулкан, не подолати — стрімкі течії, акули. Отже, потрібен човен.
Наша лакана розсохлася. Та і як її з такої височини спустити, щоб не пошкодити?
Ми дружно заходилися шпаклювати щілини в бортах і днищі, лагодити стерно, весла. А Барарата сплів нові циновки-вітрила.
Невдовзі лакана була відремонтована. Вона стояла на міцних гіллястих підпорах, немов корабель на стапелях у сухому доку. Лишалося одне — спустити її на землю, те, чого, мабуть, і не зможемо зробити.
— Так-то так, а з хати як?
— Що ти лепечиш, Васько? — поцікавився Заєць.
— Я згадав, — сміхотливо зиркнув я на нього, — як один дядько задумав майструвати сани. Приніс він у хату колоди, дошки. Тесав, збивав — і ось сани готові. Лише тоді дружина його запитала: «Чоловіче, так-то так, а з хати як?»
— Недоречна притча! — насупив брови Альфред.
— Але про нас, — заступився за мене Кім Михайлович. — Я справді, друзі, не знаю, як зробити, щоб спустити на землю цей ковчег!
Довго ми мудрували, сушили голову над, здається, простою річчю — як, не пошкодивши, спустити лакану. З ліан сплели довжелезні канати, виготовили дерев'яні качалки-рейки. Зв'язавши їх докупи, поставили майже прямовисно — від підніжжя дерева до вершини, де було наше гніздо.
— Ну що ж — завтра спробуємо на землю.
Але спустити лакани не довелося…
ЗАПІЗНІЛИЙ НОВИЙ РІК
І цей день минув у клопоті. Трудилися аж до вечора. Востаннє перевіряли, чи надійно поставлені й закріплені рейки, по яких спускатимемо човен. Щоб він полегшав, зняли лави, деякі нещільно припасовані перетинки, стояки й щогли.
— А тепер не завадить і перепочити. Та востаннє у небі повечеряти.
— Може, краще розведемо багаття? — запитав я.
— Прощальне багаття? — поцікавився Кім Михайлович. — Що ж, Васько, я не проти, — відповів він. — Твоя воля — ти тезко острова.
— І перший його комендант, — додав Заєць.
— Нехай буде й комендант, — погодився Кім Михайлович. — А для багаття навіть є нагода…
Протоптаною стежкою, якою ходили не раз, вирушили до лагуни.
Стежка була вузька, петляла між високих пальм та присадкуватих чагарів. І все ж, якщо завтра вдало спустимо човен, то отут його й поволочимо до води — від дерева-сідла до лагуни цей шлях набагато коротший, ніж той, що веде на протилежний бік острова.
По сушняк далеко ходити не довелося — на піщаному скосі валялися коряги, а біля води — кущі висохлих мангрів.
— Стягуйте аж до лінії прибою, — і Кім Михайлович, як чаклун, палицею обвів на піску довкруг себе широке коло. — Тут і мошви менше, й вода поряд — купайтеся на здоров'я: в лагуні акул немає.
Незабаром усе було готове — корчі, хмиз, сухі стебла.
— За тобою затримка, козаче, — кивнув командир головою в бік Барарати.
— Карош, сенга-соа, добре, — зрозумів той, чого від нього чекають.
Тубілець намацав під ногою ніздрюватий уламок скам'янілого корала, вибрав із купи хмизу невеличкий цурпалок, узяв жмут сухої трави.
— Зараз, — мовив по-змовницьки. — Барарата афорі майка афіафі — сетрока мафана.[36]
Встромивши цурпалок у кам'яну ніздрю та обклавши травою, він крутонув його між долонями, ніби збираючись навскрізь просвердлювати брилу.
Зазміїлася тоненька цівка диму, язикато спалахнув вогник — і трава зайнялася.
— О! — радісно вигукнув Барарата й підсунув жмут палаючої трави під купу хмизу.
Сушняк загорівся, весело потріскуючи. На воду впав багряний відсвіт, і, здалося, вона спалахнула теж.
Прийшли ми сюди завидна. Широким крилом непомітно змахнув вечір, і все потонуло в густій темряві. Усівшись біля багаття, дивилися на вогонь, на воду, яка переливалася й вигравала, ніби жива.
— Новий рік, друзі, минув для нас у штормовому океані — було не до нього. А тепер от давайте відзначимо…
Кім Михайлович звернувся до Лоти. Дівчина, підвівшись, витягла з кошика, що лежав поряд, кілька облущених горіхів.
— Бери, комодоре! — подала йому один. — І ти, Зайца, й ти, Васка-Кваска, бери!
— А йому? — показав я на Барарату.
— О, спіши — не спіши, мпіве!
Лота простягла руку до іншого кошика й, узявши звідти ще два горіхи, один піднесла своєму землякові, другий, зелений, усередині якого хлюпотіла незагусла рідина — кокосове молоко, залишила собі.
— Чим це ви нас збираєтеся частувати, слов'яни? — запитав Альфред, згораючи від нетерпіння.
— Почекай, дізнаєшся.
Кім Михайлович підвівся.
— Друзі мої! — урочисто мовив. — За давньою традицією, товариші й близькі завжди підносять келих за тих, хто в морі. Знаю: коли у рідному краю, в рідній домівці спалахнули новорічні вогники й Кремлівські куранти пробили дванадцяту, ті, хто зійшовся до святкового столу, згадували нас. Бо де б не були ми, під якими б зорями не плавали, жива, хоч і невидима нить постійно єднає нас із отчою землею, Батьківщиною! Ми не осоромили своєї честі, гідно знесли випробування, які на нашу долю випали. І ще скажу: люди незламні й дужі в дружбі От і наша невеличка сім'я. Кожен не шкодував нічого, навіть життя, аби перебороти посіяну лиходіями смертельну напасть. Що б із нами, скажіть мені, сталося, якби не Данило Гнатович, пілот батискафа, колишній донецький шахтар, який задля інших пішов на видиму смерть? Що б ми робили без багатостраждального в'єтнамського хлопця Чанга? Нарешті — без вас, наші дорогі друзі — Лоліто й Барарата? Тож піднімемо ці дещо незвичні келихи за Батьківщину, за єднання, за те, що правда на світі здолає кривду, що ми, мирні дослідники океану, незважаючи ні на що, вернемося до рідного берега.
Палахкотіло багаття, кидаючи на воду й на потонуле в темряві узбережжя смуги всесильного світла.
Ми підвелися, осяяні вогнем. Припавши до горіхів, випили, як і запропонував командир, кокосового молока.
— Так це ж справжній нектар! — ковтнувши питва, вигукнув Заєць.
— А ти що думав? — засміявся Кім Михайлович.
— Ну й чудо-юдо! — не переставав дивуватися геолог. — Де ви його взяли, це прекрасне молоко? Солодкувате, прохолодне. Браво! — вигукнув він, знову присмоктавшись до горіха.
— Секрет фірми, Альфреде, — перезирнулися Кім Михайлович із Лотою.
А я відразу догадався… Кілька днів тому Барарата, гасаючи по острову, все вишукував «воаніхо» — з цвітом попід кроною пальму. Нарешті знайшов. То було високе, гінке дерево, на якому по стовбурі (здавалося: пальма в кільцях-обручах) біліли широкі надрізи.
— Дай, Васка-Кваска, — попросив він у мене, свого зброєносця, тесак і вирізану невідомо для чого бамбучину.
— Карош, добре, сенга-соа! — мовив.
І, в мить ока скочивши а тесаком та порожистого бамбучиною на пальму, спритно поліз по ній угору. Коли вже досяг вершини, прихилив з-під крони всіяні гронами рясноцвіту відростки-стеблини.
У бамбукову «пляшку» задзюрчав прозорий пальмовий сік.
— Хоче-будеш пити-напиватися? — запитав, пропонуючи мені сік.
— Давай, попробую пити-напиватися. Що воно? — і я навхильці ковтнув питва. — Барарата! — заволав, вражений. — Та це ж справжній напій богів!
Солодкуватий сік був прохолодний, духмяний, так ніби уста торкнулися запахущої троянди.
— Карош, добра? — сміючись, запитав тубілець.
— Надзвичайно смачний! — не зміг я приховати захоплення.
— Рано маланці,[37] — сказав він.
Я вже пізніше довідався, що та біла вода, як називав пальмовий сік Барарата, на сусідніх островах зветься «тодді». Вона не лише втамовує спрагу, а й збуджує та додає сил, як лимонник або женьшень.