Командир вагався зразу відповідати. Та, помовчавши, відповів:
— Якщо нас несла лише Екваторіальна протитечія, смуга якої пролягає між третьою й восьмою південною паралеллю, то, за моїми підрахунками, протягом тих довгих днів плавби ми пройшли, приміром, до сотого меридіану східної довготи, тобто опинилися на південному заході Зондського архіпелагу, десь у районі Кокосових островів.
— Чого ви так вважаєте? — поцікавився й Заєць.
— Інакше бути не може, — впевнено мовив Кім Михайлович. — Екваторіальна протитечія (на відміну від своєї тезки — глибинної Екваторіальної протитечії, що теж струмує в межах другої північної й південної паралелі, на схід) несе свої води на поверхні океану. Це — могутня ріка. І чим далі вона просувається на схід, тим вужчає, а швидкість її збільшується. Не дійшовши трохи до Суматри, вона круто повертає на південь і з'єднується з Пасатною течією. Ото я й кажу: якщо нас несли потоки лише Екваторіальної протитечії, то ми зараз десь на південному заході від Суматри чи Яви. А коли ми, як м'яч, перейшли з рук однієї течії до іншої, тоді та, інша, тобто Пасатна, течія нас підхопила й закружляла на своїй каруселі.
— Каруселі?
— Так, Васько, каруселі. Інакше її й не назвеш.
Розрівнявши пісок під ногою, командир присів над ним, як з олівцем, із бамбуковим стебельцем у руці.
— Глянь-но сюди, — мовив. — Пасатна течія, прийнявши від Екваторіальної протитечії естафету стрімливих вод і перетнувши центральну область Індійського океану, помчала їх у протилежний бік — зі сходу на захід. Ця течія не залежить од мусонних вітрів. Її погоничі — південні пасати. Саме вони й підганяють і крутять велетенську карусель. Широчезний потік води перетинає центральну частину океану з півдня і, досягнувши Мадагаскару, розгалужується. Одна течія обгинає той острів з півдня, друга — з півночі. Ну і так далі і тому подібне.
— Отож нас могло винести не до Суматри, а до Африки?
— Могло статися й це, — відповів Кім Михайлович.
— Твій штурман Сакало, — озвався Заєць, — сказав би: «Їхали в Жмеринку, а потрапили в Бердичів».
— Мені однаковісінько, де ми — біля Африки чи Суматри. Аби пошвидше причалити до рідного берега, — сказав я.
Спустившись із дерева та погнавшись за тубільцями, ми не звернули уваги на те, що вони залишили на галяві. Тепер ось, вертаючись од лагуни, роздивилися: То були звичайні, сплетені з бананового листя, кошики, на дні яких лежали нанизані на довгу волосінь гачки та кілька перламутрових тесаків.
— Люди, видно, збиралися ловити рибу, — розглядаючи те причандалля, сказав Кім Михайлович. — Що ж, нехай лежить. Може, втікачі передумають і вернуться.
Крутими сходинами полізли ми у свою лакану.
Тепер, коли до дерева з одного боку були прихилені довгі рейки, а з другого — драбина, воно стало схожим на готову до польоту ракету.
От вона стоїть на космодромі, чекаючи команди: «Пуск!» Останній ступінь її, подумав я, — це наш човен, лакана «Рю де ля Пе», як зве її Лота.
Ракета, ракета! — зітхнув я. Хоч би на тобі до сусіднього берега добратися, не говорячи вже про космос.
Рештками вчорашньої вечері поснідали.
— Що ж, хлопці, почнемо! — після сніданку оголосив командир. — Ти, Альфреде, спускайся вниз — підтримуватимеш (та, гляди, будь обережним) рейки, а ми тим часом підтягнемо до них лакану.
Альфред поліз по драбині. Все було готове до спуску.
— Ну що — їдьмо?
Кім Михайлович, тримаючись за канат, прив'язаний до лакани і, мов на блок, намотаний на товсту гілку, збирався його вже попускати. Як раптом знизу долинуло багатоголосе:
— Касманавта… касманавта…
Галяву заполонили тубільці. Як тоді, вдосвіта, вони й тепер побожно схилялися перед нашим високим деревом, то підводячись на коліна, то знову падаючи ниць.
Поки ми ходили до лагуни, а потім верталися назад, снідали, готували лакану, спливло майже півдня. Тубільці встигли побувати на своєму острові й знову припливти сюди.
Цього разу з ними були жінки, діти. Не часто ж трапляється, що прилітають із далеких зірок! От вони й висипали поглянути на загадкових інопланетян.
Ми з високості спостерігали за цією урочистою процесією. Б'ючи поклони, тубільці щось схвильовано вигукували. Перед кожним лежали в'язки бананів, папайя, грона кокосових горіхів. Це були, як ми здогадалися, дари, принесені остров'янами спеціально для пас.
Поклони… Незрозумілі вигуки… Благання-моління.
Так тривало не довго. Усе враз перемінилося, і люди на галяві ніби завмерли. Як упали обличчям до землі, так і лежали, не підводячись.
Що таке?
І тут ми все зрозуміли. Позад них під кущами, де не візьмись, з'явився Альфред Заєць. Він стояв, широко розвівши руки — як маг або гіпнотизер, що демонструє своє вміння.
— Він щось їм говорить, — прислухавшись, сказав я.
— А таки правда, — відповів Кім Михайлович. — Послухаємо.
Промова Зайця була блискуча.
— Друзі! — говорив він. — Підведіться та гляньте на мене: хіба я схожий на космонавта? Такі ж голодранці, як я, і мої товариші — он вони вгорі, на дереві,— тицьнув він пальцем на верховіття. — Космонавти… Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом; цей його регіт, мабуть, і нагнав на людей панічного жаху. — Та встаньте ж мерщій, кажу я вам. Ну, тип за люди? Чи ви мене це розумійте?
Тубільці немов прилипли до галяви. Мовчання. Тиша.
— Ну, гаразд! — із прохального на суворий тон перейшов Заєць. — Бачу, а вами каші не звариш. Підйом! — прогримів віл.
Один тубілець — високий, з густою, як у Миклухи-Маклая, бородою — підвівся. Не поспішаючи, спокійно поправив натільну пов'язку, струсив із грудей пісок. І, почісуючи потилицю, майже зрозумілою нашою мовою сказав:
— Чого ти кричиш, як переляканий?!
Тепер злякався, бачили ми, Заєць. Од несподіванки він якось смішно втяг голову в плечі, зіщулився, став схожим на безпорадне кошеня.
— Ви… ви… Ти… ви… — вибивали дикунський танок його зуби. — Ви що — наш земляк?
— Я — чорногорець, із Югославії,— відповів дивний тубілець. — Власне, мої батьки звідти. А сам я, Павло Цвяхецький, народився вже тут, на Хібоко. А ви… ви чого на дереві? Хіба ви не з космосу? — здивовано запитав.
— Ні,— досі ще тремтячи, пояснив Заєць. — Ми з океану, з води. Ну, та це довга історія… Будьмо знайомі — Заєць! — і Альфред простяг Павлові Цвяхецькому руку.
— Гора з горою не сходиться, говорив мій татусь (він, до речі, поляк, знав непогано вашу мову і мене навчив, а мати — чорногорка), — так само спокійно мовив тубільний слов'янин. — Кала-мула-була! — з присвистом гукнув він, звертаючись до тих, хто лежав, припавши обличчям до землі.
Люди підвелися.
— Кала-мула-була, — зачувши той клич, повторив я. — Ну, не чудо в решеті? І взагалі, що все це означає?
— Помовч, да Гама! — перебив Кім Михайлович. — Тут таке починається…
Він скочив на гіллясту приступку й поліз по драбині вниз. Не роздумуючи, я майнув слідом за ним.
— Не спішила дуже сильно, Васка-Кваска. Ми — теж, — озвалася Лота, пропускаючи поперед себе Барарату.
Кущами пробралися до галяви. Заєць стояв, оточений натовпом. Десятки рук простягали йому банани, жовті, схожі на невеличкі гарбузи, фрукти. Він упивався у них зубами, намагався відкусити якнайбільший шмат. А чорногорець, ставши осторонь, лише усміхався.
— Їж, братику, їж! — і передавав йому, взявши з рук у своїх земляків, фрукти.
Наш прихід викликав серед тубільців страшенне захоплення і, як мовиться в таких випадках, бурхливі оплески. Остров'яни, пританцьовуючи, щось вигукували, плескали в долоні, кожен старався до нас хоч доторкнутися.
Один сивобородий тубілець, помацавши мою надкушену акулою ногу, впав навколішки і не своїм голосом заволав:
— Касманавта!.. Касманавта! Раксаса![38] Нам також, як і Альфреду, простягли фрукти, горіхи, жбани з кокосовим молоком.
38
На деяких островах Боннського архіпелагу так зветься велетень, який нібито чатує вхід до небесної брами.