— Амбогом! (Ганьба!) — з обуренням вигукнув король.
І доля Міністра Двору тієї ж миті була вирішена — його звільнили з посади. Ліва щока нещасливця (і навіть права) ще дужче засіпалися. Схопившись за серце, він, знепритомнівши, впав. Слина запінилась у куточках рота,
— Барміла (тобто — дрібниці), — мовив Володар, подаючи знак слугам, щоб ті віднесли колишнього міністра в сарай.
І, не відкладаючи на потім, король відразу взявся до справи. Назвавши кандидатів на щойно звільнені пости та охарактеризувавши кожного з них, почав затверджувати список. Вигукуючи те чи інше ім'я, він скіпетром — довгою, з горіхом на кінці, бамбучиною — бив об землю.
— Мандура… Хіва… Чупака… Заяц.
Серед тих, кого назвав Ефо-Аліандро, на наше здивування, був і Альфред.
— Його величність, — переклав промову короля Цвяхецький, — схвально відгукнувся про роботу Зайця на кокосовій плантації, зокрема, раціоналізацію — застосування на горіхозбиранні мавп. — Він призначає тебе, братику, — ввернувся Паша до Альфреда, — Міністром свого Двору — будеш няньчити королівських дітей і втихомирювати дружин. Ха-ха!
— Та я… та ми, — як завжди, удаючи із себе скромника й невинного голуба, щось намагався лепетати Заєць. — Я ж не зможу — мені не доводилося бути на такому посту. Який із мене міністр? Ну, подумайте самі? Та ми… Та я…
— Мовчи! — перебив його Цвяхецький. — Ніхто з теперішніх міністрів на атолі Хібоко не був раніше міністром і теж думав спочатку, як і ти, що не зможе. А потім звикли і вже думають, що без них остров'яни не проживуть і не зможуть. Таке тут, у Кораловому Королівстві — я набачився! — буває завжди.
— Ну, гаразд, переконали, — погодився Заєць.
— До речі, й ти, приятеліє,— глянув на мене Цвяхецький, — був претендентом на міністерський пост. Але ж міністром у Королівстві Його Величності без зубів не можна, а ти, братику, беззубий. Втім, король про тебе не забув — він тебе призначив своїм Головним козопасом, — утішив мене чорногорець.
І ми з Альфредом почали виконувати свої обов'язки: він — міністерські, я — козопаські.
Міністр і козопас. Це все одно, що принц і злидар. Мене така моя посада трохи гнітила. Хоч, власне, що змінилося? Анічогісінько. Правда, не зовсім…
Перед Зайцем тепер усі — навіть міністри! — почали низько схиляти голову. Ще здалеку, забачивши його, вітаються. Хібокський народний умілець вирізав із дерева безліч фігурок — Заєць у профіль і анфас. Ці вироби продають навіть у королівській крамниці. Сорок «ефорінок» за одного дерев'яного Зайця.
Коли ми з Альфредом зайшли до тієї крамнички, продавець (за прилавком стояла якраз одна з королевих дружин) запобігливо кинула:
— Там для вас, пане міністр, дещо є.
Королева подала загорнутий банановим листям пакунок.
Як і всі міністри Коралового Королівства, Заєць одержував тепер додатковий пайок, в який входили дефіцитні товари (переважно австралійські цигарки, справжня гумка, газові запальнички, продукти харчування).
До речі, Міністру Моралі до його пайка додавався ще й поживний, що за калорійністю не поступається перед чорною ікрою, голубиний паштет і форшмак із папайї. Не зважаючи на п'ятдесятирічний вік та багатодітність, колишній танцюрист, нинішній Міністр Моралі любив потанцювати. І хоч був на диво гнучкий, проте літа зробили своє: ноги в колінах тремтіли і не згиналися. Папайя, точніше, форшмак із папайї, що його додавали в раціон харчування міністрів атола Хібоко, розм'якшував кістки.[60]
Але — цур їм тим паштетам та форшмакам! Ми ж бо живемо не хлібом єдиним.
…І ось сьогодні Заєць завів розмову про те, що через королівські дарунки можемо назавжди стати його боржниками.
— Не тобі про це говорити, Альфреде, — відповів я.
Кім Михайлович, Лота й Барарата трудилися на плантації, а ми з Альфредом залишилися вдома. У мене не переставав боліти живіт, і я — і сміх і сльози! — пригадав, що спазми шлунка добре знімає бесалол. Не той, правда, яким звуть всехібокське зібрання.
«ГАЗИ» НАД АТОЛОМ
Так ми жили. Заєць няньчив королівських дітей. Докладаючи немало зусиль, утихомирював лайливих дружин Ефо-Аліандро, виконував інші державні доручення. Я пас кіз.
Як тільки лунали удари кулкула, похапцем снідав і поспішав на королівське подвір'я… Та ось і сарай. Мене стрічало багатоголосе мекання — кози рвалися до водопою й на випас.
Високий бамбуковий частокіл. Гарячий дух кошари. Рипіли ворота, і з них ніби викочувався сірий, рухливий клубок. То бігли, натикаючись одне на одного, мої підопічні кози й цапи.
Одіссею, коли він і його супутники потрапили в печеру до циклопа, було, мабуть, легше. Вчепірившись в овечу шерсть, вони, як розповідають давньогрецькі міфи, з вівцями вийшли на волю. А як нам вибратися з Хібоко? Пост міністра, батіг козопаса до чогось та зобов'язують. Та справа не в них. Забажалося королю одного підняти, другого принизити. Що ж, його воля — так роблять усі тирани. Ми знаємо: це наше становище тимчасове, і з нетерпінням ждемо прибуття шхуни.
А може, вона ніколи й не прийде? Атол же продається.
Що за торги? Ми про це дізналися випадково. Новина приголомшила, бо тепер королю ніколи, і він може так і не виконати своєї обіцянки — відправити нас із Паону.
— Про всяк випадок, хлопці, треба вмовити Ефо-Аліандро, — сказав Кім Михайлович, — щоб його люди допомогли нам переправитися на Бунут. Попробуємо, може, пощастить спустити лакану на землю.
— Заєць, ти постійно трешся біля короля, попроси його, нехай дозволить попливти на сусідній острів.
— Гаразд, да Гама, попрошу, — пообіцяв Міністр Двору. — Завтра, до речі, він дає мені аудієнцію.
З королівського палацу Альфред вернувся із синцями під очима й вибитим переднім зубом.
— Заєць! — вигукнув я. — Твоє обличчя ніби розтатуйоване. Хто тебе так пошкрябав?
Павло Цвяхецький, який супроводив міністра, від сміху не міг встояти на ногах.
— О-ох, брачо![61] О-ох… — сміявся він, не в змозі ніяк докінчити початої фрази.
— Та що таке? Ви можете пояснити? — наполіг командир.
— Кі-кі-мме-е… Мм-михайловичу, — не перестаючи трястися від сміху, відповів чорногорець. — Земляк ваш знову розбороняв королівських жон. І от — результат.
Командир тільки хитнув головою.
— Ти, Альфреде, своєю смертю не помреш.
— А що я казав? — знову втрутився я. — Чужі жінки Зайця занапастять!
Та, незважаючи на ті «бойові» рани, Альфред таки домігся королівського дозволу, щоб ми переправилися на острів Бунут.
Того ж дня на двох невеличких човнах усі, крім Лоти (вона занедужала) й Зайця, який був заклопотаний справами при дворі короля, ми разом із кількома тубільцями й попливли.
— Братики, можете танцювати, — звісивши бороду за борт човна, так що вона черкала об воду, про щось загадкове збирався сказати Паша. — Сьогодні вранці я нарешті з допомогою Чебурашки полагодив акумулятор. Як говорив мій покійний татусь: закладені вуха почули. Я прийняв кілька радіопрограм. Навіть одну передачу з Бомбея. Запрошую вас, брачо, разом послухати, що діється на білому світі.
— Неодмінно прийдемо, — пообіцяли ми.
З тих пір, як ми залишили Бунут, на ньому нічого не змінилося. От тільки ще дужче розрослися після тропічних злив кущі. Стежка, яку ми протоптали від дерева з човном до лагуни, заросла, і її зовсім не було видно. Довелося прокладати іншу.
60
Плоди папайї (динне дерево) розм'якшують кістки хребта й черепа. Ін'єкції соку папайї, хемопапаїну, в США останнім часом широко застосовують для випрямлення хребтів та кінцівок. Пріоритет розпрямлення покручених ніг і рук та розм'якшення черепа голови цим, як і іншим способом, належить американцям: потрібну речовину з плодів папайї в 1946 році — рівно через рік після вибуху атомних бомб над Хіросімою й Нагасакі — виділив біохімік Луїс Томас.