— Ого! — сплеснув я в долоні, глянувши на колись споруджені нами дерев'яні рейки. — Здається, вони проросли в землю.
— А й справді, закучерявилися, — озвався Кім Михайлович.
Від землі до розлогої сідловини, на якій трималася наша лакана, по рейках урізнобіч стирчали тоненькі зеленаві галузки.
Їх уже почали обплутувати в'юнисті ліани, що повзли все вище й вище, нагадуючи огидних сіро-зелених гадюк.
Пізно ми задумали спускати лакану. Виявляється, король збирався теж її знімати з дерева. Ще б пак — на дурничку придбати такого човна!
Нічого, Володарю, подумав я. Ми знімемо самі. Ти гостриш на наш човен зуби. Ну, що ж — гостри. Якщо нас забере з атола який-небудь корабель, то плавай собі на тій лакані. А якщо ні шхуни, ні корабля не буде? Що тоді? Тоді постараємося знову, як і з Носі Мазави, вийти — будь що буде! — в океан.
Зондські острови лежать десь поряд. А на них — міста й порти Індонезії. Звідти ми вже якось та доберемося додому.
Та… Цього разу лакану врятувати не вдалося. Під час спуску вона зірвалася з канатів і, вдарившись об землю, розбилася. На цурки.
— От нещастя, — цмокнув я язиком.
— Треба було її міцніше кріпити, — бідкався й Кім Михайлович. — Ну, та що тепер говорити.
Тубільці були розчаровані теж.
Човни, на яких ми припливли на Бунут, стояли біля лагуни. Це недалеко звідси. І ми попросили Павла разом з нами завітати на північний мис, де чорніли рештки загадкових споруд, а звідти вже узбережжям вийти до лагуни.
— Що ж, ходімо!
Відправивши тубільців до човна, чорногорець нас наздогнав, і ми, пробираючись гущавиною, попрямували до північного мису.
Незабаром вийшли на галявину, під гіллясте дерево, за яким починалося узбережжя з брилами незавершеної споруди. І в цей час удалині помітили силуети кількох кораблів. Видовжені, з якимись високими надбудовами посередині, кораблі нагадували зігнуті павучі лапи або хрести, до половини занурені у воду. Їх курс лежав на північ, і атол Хібоко, в тому числі її острів Бунут, лишався по лівому борту.
Швидкість кораблів була чимала, і ми зрозуміли, що то не риболовецькі й не торговельні. Певне, частина якогось військового з'єднання, може, навіть ескадри.
— Кіме Михайловичу, як ви вважаєте — чиї кораблі?
— Чиї? — перепитав він. — А чиї ж іще, Васько, в наші дні тут шастають? Видно пана по халявах — чиї…
— Невже американські?
Не встиг я це сказати, як тіло моє ніби пронизав електричний струм. Руки, ноги почала зводити судома, і мене охопив жах.
— Ой! — зойкнув я.
Цвяхецький, метлянувши бородою, мов підкошений упав на пісок. Барарата, тремтячи, заплакав… Я не пригадую, скільки тривало забуття. Коли розплющив очі, то побачив схиленого над собою Кіма Михайловича.
— Вставай, Васильку, — допомагаючи мені звестися на ноги, говорив він. — Перша дія трагікомедії скінчилася — антракт.
Цвяхецький і Барарата розгублено стояли поруч.
— Не бійтеся, брачо, — озвався Паша, струшуючи прилипле до бороди коралове кришиво. — Таке тут трапляється часто. Тубільці вважають, що то злі духи Бута й Кала насилають на них лихо. А я думаю, може, десь вибухає вулкан — от і Кракатау не так далеко, — і ми чадіємо від вивержених із кратера газів.
— Гази? Ні, брате, — заперечив йому Кім Михайлович. — 3 такими «газами» нам доводилося стрічатись. Далеко звідси банка Коропа? — раптом запитав він.
— Корона? Та мілина, де малайці раніше ловили рибу? Недалеко. Я сам там бував замолоду.
— Тоді все зрозуміло, — відповів Кім Михайлович. — Там тепер, Пашо, теж виснуть подібні «гази».
Ми згадали, як через такі ось викликані кимось магнітні бурі біля банки Корона на початку нашого рейсу загинув підводний апарат «Оріон». Пригадалося, магнітна буря налетіла на нашого «Садка» далеко в океані, біля підводної Заячої гори. Так само, як ось зараз, люди непритомніли, їх валила невидима сила.
От звідки отруйні «гази» — не злі демони їх насилають!
— Пашо, — запитав я, — а ти часом не помічав, коли трапляється напасть? Чи не тоді, як біля Хібоко з'являються кораблі?
— Скажу тобі, братику, я й сам уже думав про це. Може, справді, ті гази йдуть із кораблів? Багато разів траплялося, що люди на атолі непритомніли, як тільки пропливали невідомі кораблі. Але бувало й інакше — ніяких кораблів не було, точніше — ніхто з хібокців їх не бачив, а все ж люди ніби божеволіли.
Ми підійшли до берегової споруди — зсередини війнуло затхлою вологістю.
— Що це за брила? — спитав я в чорногорця.
— Не знаю, братику, — відповів він. — Кілька років тому тут працювало багато людей. Спеціалісти були з Австралії й Сполучених Штатів Америки. Кораблі стояли он за тими рифами, — показав він в океан на білу торочку коралів. — До речі, на будівництво був завербований дехто і з наших остров'ян — здається, й сини Матик-Матика.
— А чого ж не кінчили споруди?
— Хтозна, — розвів руками Цвяхецький — Ефо-Аліандро натякнув, що американці буцімто не змогли про щось домовитися з Австралією (атол Хібоко, як ви вже знаєте, нібито володіння Австралійського Союзу). От американці й припинили поки що будівельні роботи. До речі, зізнаюсь: нашому королю від американців тоді перепали не лише подарунки — пневматична багатозарядна гвинтівка, магнітофон, леза, — а й кругленька сума. Долари ті він поклав в один з австралійських банків.
— І ти бував тут, коли велося будівництво?
— Аякже, — відповів чорногорець. — Один спеціаліст… Стривай, стривай, братику, як же його звали? Ага, пригадав, містер Бетлер. Він ще дав мені пачку духмяних цигарок «Кент».
— Містер Бетлер?
— Так.
Ми з Кімом Михайловичем перезирнулися.
— А ви що — його знаєте?
— Трохи.
— От який тісний світ! — вигукнув чорногорець. — Недарма мій покійний татусь говорив: гора з горою не сходиться, а люди — сходяться.
— Аби-то тільки люди, брате, — зауважив Кім Михайлович. — Іноді на шляху людей стрічаються звірі.
Павло, не зрозумівши, до чого він веде, лише закліпав очима.
ДНІ МНОГОТРУДНІ
— Кіме Михайловичу, Кіме Михайловичу! — хвилюючись, сипонув Заєць, коли ми повернулися з Сунуту. — Ви нічого не знаєте… Ой, тут таке було! Знову зчинилася магнітна буря. Багатьох звалила з ніг. Його Величність Ефо-Аліандро знепритомнів, ще й досі лежить без тями. Міністр Вина й Правопорядку розпорядився: завтра знову всім іти до жертовника (Матик-Матика послано вже ловити голубів). Будуть задобряти злих духів. Тубільці вважають, що то демони розгнівилися й наслали на них лихо.
— Знаємо, Альфреде, — відповів командир. — Знайома буря…
— Ми її теж відчули, — додав я.
Альфред був стривожений і засмучений.
— Ти якийсь сьогодні не такий, — звернувся до нього я. — Неприємність по службі чи вередують королівські дружини?
— Ні,— невпевнено відказав Міністр Двору. — Мене, Васько, збираються знімати з поста.
— А що ж таке? — перепитав я. — Ти, здається, сумлінно виконував обов'язки. Більшість дружин короля задоволені, діти — теж.
— От через них, капосних жінок, мені й неприємності! — розпачливо вигукнув він. — Вони ж мені вибили зуб, а без зубів міністр на Хібоко — не міністр.
Я засміявся так, як уже давно не сміявся.
— О-ох, Альфреде, — втираючи сльози, мовив. — Ну, чого ти, дурний, переживаєш? Будемо разом пасти кіз.
— Тобі, да Гама, цього не зрозуміти, — не перестаючи сумувати, сказав він. — Той, хто хоч раз був міністром, уже не може виконувати чорнової, не міністерської роботи. Ти кажеш: пасти кіз. А ти подумав, що це передовсім б'є по моєму самолюбству? Вчора я ще був міністром, а сьогодні — козопас. Ганьба!
— Та яка ж це ганьба? Отямся! — щиро обурився я. — Молоко пити так усі охочі, а як пасти кіз, то відразу в кущі? Ні, голубе, — перейшов я у наступ. — Ніяка праця на землі не ганебна, навіть якщо вона непримітна. І потім, ти ж сам ламався, як ячний пряник. «Та ми… та я…» — говорив, коли тебе призначали Міністром Двору.