«Канберра. Так уже, мабуть, судилося, що Коралові острови атола Хібоко приміром раз у сімдесят років опиняються у центрі уваги всього світу. Вперше це трапилося тисяча вісімсот сорок четвертого року, під час так званих «опіумних» війн. Тоді британське адміралтейство вирішило створити на цьому архіпелазі базу для постачання бойових кораблів, які вирушали до берегів Китаю. Вдруге — і про острови уже довго не стихав поголос — у тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році, коли тут було знищено німецький крейсер-пірат «Емден».
Третя епоха славетності далеких Коралових островів — рівно через сімдесят років — почалася в зв'язку з референдумом, у ході якого тубільці цих островів повинні були зробити вибір між незалежністю або ж остаточним приєднанням до Австралії. Річ у тому, що з листопада тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого року територія Коралових островів Організацією Об'єднаних Націй була передана під управління австралійського уряду. Площа архіпелагу невелика, сто тринадцять квадратних кілометрів, а тубільних жителів — кілька сотень.
Лише півгодини пішло на те, щоб підрахувати голоси виборців після референдуму, який відбувся під наглядом представників ООН. Отже, віднині Коралові острови атола Хібоко приєднані до Австралії».
«Джакарта. Бікіні — атол архіпелагу Маршаллових островів — перебуває під опікою США. Після другої світової війни Сполучені Штати провели там двадцять три випробування атомної і водневої зброї. В результаті цього багато жителів архіпелагу опромінилося, а Бікіні став мертвим і безлюдним островом. Більшість тубільців із нього переселили на острів Кілі, що знаходиться за сімсот кілометрів на південь. Спеціалісти з Комітету американських учених заявили, що атол можна повернути до життя — для цього треба замінити увесь заражений радіоактивними речовинами верхній шар коралового грунту. Проте нинішня адміністрація США на дезактивацію Бікіні не хоче відпускати жодного долара».
— Оце такі новини? — запитав я Кіма Михайловича.
— Такі, друже, — сумно відповів він. — Душогуби, як бачиш, не перестають копати людству могилу. Це — лише окремі повідомлення про те, що діється тут, в Азії. Я вже не став тобі переповідати європейських новин. Там теж американці каламутять воду, атомною та хімічною зброєю шантажуючи народи. Про експедицію «Гондвана» передають. Це — приємно, — вже веселіше сказав він. — Люди не забули про нас, хоч і вважають нас загиблими. А хіба це не новина, що Незалежне Коралове Королівство Його Величності приєднано до Австралії? Ось тобі й незалежність Хібоко! Ну, гаразд, Васько, я йду, а ти — як знаєш.
— Ночуйте, брачо, в мене. Чебурашка скоро вечерю принесе, — запропонував Цвяхецький.
— Ні, Пашо, я піду. — І Кім Михайлович залишив радіостанцію.
Ми з чорногорцем зосталися удвох.
— Витягай свій талмуд! — звернувсь я до нього.
— Що — знову лонтар?
— Ну, звичайно, ми ж тоді не дочитали.
— Ти мене замучиш, братику!
Але пальмову книгу таки дістав. До речі, витяг із шухляди ще одну — величезний сувій пальмових сторінок.
— Це — лонтар-бергамбар, — мовив.
І ми поринули в давноминулі часи та недавню історію Незалежного Коралового Королівства.
…Отже, як засвідчують тубільні письмена — лонтарі, атол Хібоко — власність родини Аліандро на віки вічні, бо відкрив його Великий Чампака-Аліандро.
Коли човни переселенців із Зондського архіпелагу причалили до невідомого острова, він був безлюдний. Поступово жменька людей розрослася. З сусідніх архіпелагів чоловіки брали собі за дружин роботящих малайок, мрійливооких індійок. Кровозмішання позначилося на наступних поколіннях. Од вихідців із Зондських островів дітям і онукам дісталася відвага та волелюбство, а матері, уродженки Малайї й Індії, дали їм беручкі руки й чарівну вроду.
Хібокці минулих часів — стрункі, кремезні, з трохи вилицюватим обличчям.
Та в наступні десятиліття втрачено зв'язки з навколишнім світом: жителі Хібоко нікуди не плавали і до них ніхто не прибував.
Ця відмежованість та міжродові шлюби — родичі одружувалися з родичами — далися взнаки: остров'яни здрібніли, рано почали повніти, тавро виродження лягло на їхні обличчя.
З діда-прадіда хібокські королі, далекі внуки Чампака-Аліандро, по всьому атолу — на Паоні, Лаланзі та Бунуті (Бунут теж колись був заселений) — мали нешлюбних дітей. Не відставали од короля й міністри.
І ось коло замкнулося: панівна верхівка почала поповнюватися з представників королівської фамілії та міністерських родин. Нешлюбні діти від малайок здебільшого працювали наглядачами на плантаціях і хатньою прислугою короля. Втім, за останні роки вони домоглися доступу до вищої влади, ставали навіть міністрами.
Король — єдиний і повноправний Володар Королівства — розпоряджався життям і долею підлеглих. Ще прапрадід Ефо-Аліандро запровадив на атолі кару для неслухів: двісті вдарів канчука по спині або ж привселюдне оголошення мертвим. Людину, яка не корилася Володарю, проклявши, виганяли геть. Вона дичавіла й аж до смерті самітньо жила в горах.
Трапилося так, що кільком хібокцям, яких король оголосив мертвими, вдалося переправитися з Коралового Королівства і потрапити в Австралію. Тоді-то і з'явилися під крикливими заголовками в тамтешніх газетах «Остреліан», «Сідней морнінг геральд», «Канберра», ба навіть в американській «Вашінгтон Пост» та японській «Ніхон Кейдзай» репортажі й інтерв'ю з утікачами, в яких розповідалося про феодальні порядки на Хібоко.
І — почалося. Чутки про далекий атол, який невідомо кому належав — королю Ефо-Аліандро чи Австралії,— дійшли до Організації Об'єднаних Націй. На Хібоко виїхала спеціальна комісія.
Ефо-Аліандро наполягав: атол його, бо дістався в спадок від прадіда — Чампака. Представник австралійського уряду твердив протилежне: Хібоко відкрив ще в сиву давнину один англійський мореплавець. А оскільки Англія на початку нинішнього століття надала Австралії самоврядування, то й колишні англійські володіння, в тому числі Хібоко, стали власністю Австралії. Отже… Нинішнього короля Ефо-Аліандро вмовили — і змусили! — Коралове Королівство продати. Остаточна ціна — тридцять сім мільйонів доларів, які підуть у кишеню Ефо-Аліандро. А підлеглі королівства, тубільці Хібоко? Що ж, кожен рятується, як може…
Ось що прочитав мені чорногорець, гортаючи сторінки пальмових книг.
— Чого ж ти, Павле, не говорив про це раніше?
— А що говорити? — відповів він. — До останнього часу ніхто не знав, як усе складеться. Тепер відомо. Про приєднання Хібоко до Австралії радіо передавало ще на тому тижні.
— Так, значить, ми на проданих островах?
— Виходить, що так.
Як і тубільцям, радисту-чорногорцю тепер треба теж думати, куди діватися з сім'єю.
ЗНОВУ СЛІД «БАРАКУДИ»
Приручена й навчена Зайцем мавпа, Чао Другий, трудилася на кокосовій плантації. Але що з того? Вже заготовлена копра підгнивала, а шхуни не було й не було.
Після того як стало відомо, що Незалежне Коралове Королівство продане й залежне — остаточно приєднане до Австралії,— в керівних колах атола спочатку виникло замішання, потім — паніка. Це передалося й простим хібокцям. Хоч втрачати їм було нічого: бідні лишалися такими ж бідними, як і раніше.
А король і міністри намагались призвичаїтися до нових обставин. Ефо-Аліандро про свій завтрашній день міг не турбуватися: в банках Сіднея та Канберри на його рахунку лежала кругла сума. Були грошові заощадження і в деяких міністрів. Так, за послуги — вербовку хібокців для будівництва стратегічного об'єкта на острові Бунут — американці заплатили Міністру Вина й Правопорядку Хібоко десять з половиною тисяч доларів, які він переказав в один із банків Фрімантла.[63]