Гнат зціпив зуби.
— Але?.. Я добре чую «але». Солінд зупинився.
— Ніякого «але» немає, просто… не забувай, що перемоги роблять нас щасливішими, а поразки — людянішими. Теза не нова, проте вона й досі не застаріла, — Тренер легенько підштовхнув Гната в спину. — Ти зрозумієш це згодом. Ну, йди.
Гнат не збагнув до кінця суті тренерових натяків, лише згодом усвідомив їхній справжній зміст. Зараз же він тільки кивнув і повернув до роздягальні. А біля її дверей Гладишев, усміхаючись, підвів до нього трьох:
— Це до тебе.
Високий, довгобразий чоловік у куртці і чорних штанях блиснув чіпкими очима, кинув коротко: «Вибачте, — і подав руку, — Май Ребров».
Гнат лише тепер упізнав його — це був тренер збірної Землі з волейболу. А поруч — Аларіка! Невже він — її чоловік?! Чи, може, оцей, другий, її супутник?
Збентеження не зразу полишило Гната. Він ще раз пережив миттєве відчуття втрати й заздрості до незнайомих людей, які знали Аларіку, напевне, давно, і йому знову здалося, що не було між ними п'яти років часу й простору, а був тільки дивний сон, і досить лише струснути головою, як Аларіка засміється і подасть руку…
Він помітив глузливі іскорки в очах дівчини, отямився і назвався.
Молодий супутник Реброва, нижчий за нього на голову, мовив холодно:
— Леон.
— Аларіка, — сказала дівчина, тонко вловивши Гнатове вагання. Ребров узяв Гната під руку і відвів убік:
— Ви, мабуть, здогадуєтеся, чого я сюди завітав. Я знаю вас уже два роки…
Так-так, не дивуйтеся, два роки. Солінд мій друг, і тому я знаю все про гравців. Починали ви…
— У «Буревіснику».
— Так, у «Буревіснику», потім друга молодіжна збірна континенту, потім перша… Ви спортсмен настрою. Для спортсмена екстра-класу, яким ви, безперечно, є, це велика вада. І, незважаючи на це, я запрошую вас до збірної Землі. По-перше, тому, що, коли пік форми збігається у вас із піком настрою, ви здатні на чудову віддачу. По-друге, вірю: ми з вами зможемо усунути вашу ваду. Звичайно, моя думка ще не рішення Земного спорткомітету, але й вона досить вагома. У вас буде тиждень відпочинку, у вівторок наступного тижня, будь ласка, на тренування.
— Але Валентин… — почав Гнат. Ребров усміхнувся.
— Солінд знає. Він виховав не одного видатного спортсмена. Я вірю у вас, інакше не було б цієї розмови. Від вас залежить перетворити мою віру на впевненість. Ну, до зустрічі.
Ребров по-дружньому стиснув плече Гната і підморгнув. Коли всі троє рушили, Гнат, опустивши голову, постояв з хвилину в задумі й не помітив, що Аларіка на повороті коридору озирнулась і кинула на нього такий же задумливий погляд.
Позаду почулися голоси, кроки — поверталися гравці, й він поспішив до своїх.
— Я радий, що ти пройшов Реброва, — сказав Гладишев, зазираючи в замислене обличчя Гната.
Вони стояли на верхньому оглядовому майданчику спортивного комплексу, шпиль якого піднісся на шістсот метрів над рівнем зеленого океану — над панорамою Москви двадцять третього століття. Смарагдові хвилі гаїв, парків і заповідників не могли приховати білих шатрищ, площин і полірованого пластику будівель, але перше, що згори впадало в очі, — це соковита буйна зелень лісового масиву. І вже потім у цій зелені починали блищати перлини будівель.
«Із розв'язанням проблем транспорту зникла й проблема міст», — згадав Гнат чиюсь фразу, не слухаючи приятеля. Поглянув на недалекий силует Останкінської вежі — музею телебачення двадцятого століття, і обернувся до Івара.
— Мені чомусь жаль Солінда. Хоч ми й не йдемо від нього назавжди, та все ж у душі якийсь смуток…
— Ребров дуже схожий на Валентина.
— Хіба? По-моєму, вони зовсім різні. Солінд сухий і шорсткий, як вітер пустелі, а Ребров твердий і холодний, як північний камінь.
— О, заговорив, наче поет. Вони різняться лише зовні. В обох єдина спільна риса, яка зближує їх більше, аніж зблизили б кровні узи. Це їхня непохитна впевненість у тому, що домінанта людини — доброта. Саме тому вони такі вимогливі до себе й до інших.
У Гладишева пискнув зумер відео, він повернув руку браслетом догори і над сірим квадратиком приймача зображень виникла мініатюрна голограма обличчя дружини.
— Я вже давно звільнилась, Іве, — сказала вона сердито. — Гру твою не бачила, можеш хвалитися скільки завгодно, але вдома!
Гладишев провинно глянув на приятеля.
— Я з Гнатом, Юро. Буду за півгодини… Зайдеш до нас, Гнате?
— Ні, — Гнат заперечливо похитав головою. — Я до себе. Треба дещо обміркувати на завтра.
— Надумаєшся — будемо тобі раді, — сказала Кіра, жартівливо погрозила чоловікові пальцем, і зображення зникло.
— Я пішов, — сказав Гладишев. — Щасливо тобі! Прилітай, не забувай нас.
Він усміхнувся своєю звичайною доброю усмішкою і рушив до ліфта. Гнат стояв на місці, неуважно крутив у руках браслет свого відео. Потім раптом рвонувся вперед, гукаючи:
— Іваре, зачекай! Я забув запитати… Ти знайомий з… ну, словом, з Аларікою?
— Я знайомий з двома Аларіками.
— З тією, що була із Ребровим?..
— А-а-а, — Гладишев лукаво примружився. — Аларіка Консолата. Це дружина брата Мая Реброва. До речі, я здивований її присутністю на матчі. Наскільки мені відомо, вона не терпить волейбол.
«Мені це теж відомо», — подумав Гнат, однак промовчав.
— Її телексу не знаю, — провадив далі Гладишев, — але, напевне, його знає Ребров.
— А чому в неї інше прізвище?
— Сергій Ребров загинув два роки тому під час ліквідації аварії на підводній фермі.
Гнат нерозуміюче втупився в Гладишева.
— Загинув? Ребров загинув? Чоловік Аларіки… Отже, вона тепер самотня?
— Ну, цього я не знаю… Що, зачепило? Подзвони їй. — Івар засміявся і помахав рукою. — Гаразд, бувай. А телекс Мая Реброва: три одиниці сорок сім тринадцять ес бе. Він живе десь на Курилах, точної адреси, на жаль, не знаю.
Гнат постояв з хвилину, мружачись від сонця, зітхнув глибоко, записав телекс і теж поспішив до ліфта.
Пізно ввечері він вимкнув у кімнаті освітлення, походив з кутка в куток у пітьмі, потім задивився в оксамитову гладінь неба. Зринула в пам'яті розмова з тренером, коли Гнат був ще у другій збірній.
«Ти чудовий конструктор, я чув це від Травицького, — сказав Солінд. — Але ти ще здібніший волейболіст. Я далекий від того, щоб вважати волейбол короною спорту, як Кирило Травицький од того, щоб вважати діяльність конструктора ТФ-апаратури вершиною творчої роботи. Але колись випаде тобі вибирати…»
— Вибирати, — вголос повторив Гнат. Він не хотів вибирати. Хотів бути і конструктором, і гравцем, спортсменом вищого класу, і не бачив причин кинути чи те, чи те заняття. Так, сучасний волейбол вимагав таких навантажень і забирав стільки часу, що багато хто з гравців міг займатися лише спортом і нічим іншим; творчим, пошуковим, але спортом. А Гнатові ставало тоскно, коли він три дні підряд не надягав на голову контактор і не «занурювався думкою» в глибінь чергової проблеми, відчуваючи при цьому незбагненне задоволення, що знімає будь-яку фізичну втому.
Вибирати… Ні, цей час іще не настав, і дай боже, щоб він не настав зовсім. З іншого боку, Гнат розумів, що якби Травицький чи Солінд були настирливіші, то вибір зміг би уже відбутися, причому не на користь того, хто пропонує.
Гнат помилувався небом і сів перед віомом.
Стіна кімнати щезла, і перед ним виникла інша кімната, майже така сама, як і в нього: одна стіна в чашечках кристалобібліотеки, біля другої стіл, два крісла, з третьої виросло ліжко, четверта — суцільне вікно у ранній ранок.
«У них уже розвидняється? Ага, стривай. Івар же казав, що живуть Реброви на Курилах…»
Просто перед Гнатом сидів Май Ребров і вичікувально дивився на нього, нічим не виказуючи свого здивування чи нетерпіння. Гнат відчув, що червоніє.