— Ти тут? О господи! — притиснулася до нього і міцно обняла за шию.
— Як ти мене знайшла?
— Думала, з тобою щось сталося… раптом заболіло серце… Цілий місяць ти не дзвонив, і я зрозуміла — тобі потрібна допомога, але просити її ти не…
— Не зміг би, — мовив Гнат і поцілував її в щоку. — В мене горе, Ріко, загинув Травицький…
— Я знаю… Але ж ти не винен.
— Може, й не винен. А все-таки… Він наштовхнув мене на одну думку!..
І цієї миті у Гната в мозку зринуло тривожне: «Тритон! Експеримент небезпечний! Мерщій в управління!..»
Він ступив крок, але ноги були як ватяні. Гнат заточився, мало не впав. Перелякана Аларіка допомогла йому добратися до крісла, і він одразу потягся рукою до пульта зв'язку.
Кілька хвилин пішло на марні розшуки Керрі Йоса, потім Гнат згадав, що найлегше ж подзвонити диспетчеру відділу, і викликав чергового. Керрі Йос і Станіслав Томах мали тепер бути на Тритоні, і додзвонитися до них можна було тільки через спецканал рятувальної служби.
Спалахнув віом і перетворив лабораторію на диспетчерський пункт.
— Слухаю вас, — підвела голову статечна жінка-диспетчер з великими уважними очима.
Гнат назвав себе, коротко виклав своє прохання, і жінка зв'язалася з Тритоном.
— На Тритоні нікого з керівників експерименту «Галактичне просвічування» немає, — сказала вона, вислухавши відповіді абонентів. — Усі зараз на борту крейсера «Великий». А Керрі Йос годину тому вилетів на Землю…
— Я-а-ак на Землю? — збентежено вигукнув Гнат. — Навіщо?.. Постривайте, — благав Гнат. — Тоді викличте Станіслава Томаха або Микиту Богданова, вони на крейсері…
Однак ні Томаха, ні Богданова на «Великому» теж не було.
— Може, вас з'єднати з керівником експерименту? — перейнялася тривогою Ро-машина диспетчер.
Гнат глянув на годинник: до початку експерименту лишалося понад дві години.
— Спробуйте, будь ласка, — хрипко мовив він і відкашлявся. — Хоча… ні, дякую, краще з'єднайте з ким-небудь із відповідальних за безпеку від управління.
Віом змигнув і зображення в ньому змінилося: замість круглого приміщення диспетчерського пункту перед Гнатом відкрився трикутний командний зал крейсера «Великий». Біля центрального пульта координатора команд стояла група людей, серед яких Ромашин упізнав Дикушина і всюдисущого Генрі Бассарда у формі офіціала УАРС. Певне, він тут і був офіційним представником управління.
Бассард у відповідь на виклик з подивом глянув на диспетчера центру і підступив ближче до відеокамери.
— У вас до мене справа? — запитав він з притиском на останньому слові.
— До всіх, — хрипко проказав Гнат. — І до вас теж. Річ у тім, що я зробив нові обчислення ТФ-вибуху, врахувавши деякі сумніви… точніше, рекомендації Кирила Травицького. Експеримент проводити не можна, він небезпечний, і небезпечний насамперед не нам, а…
— Про що ви?! — перебив Гната Бассард. — Розрахунки вибуху зроблені давно, їх перевіряли спеціалісти, і ваші нові обчислення на основі «деяких сумнівів»… Погодьтеся, що говорити тепер, небезпечний чи ні запланований вибух. Та й самі ви визнаєте, що він загрожує не нам. А кому?
— Іншим… Іншим розумним істотам.
— Іншим? А хіба є докази, що інші існують? — запитав Бассард знущальним тоном.
— Не блазнюйте! Ми були на «Червоній книзі»…
— З цією вашою «Червоною книгою» ще треба розібратись. Я казав і не побоюся сказати знову, що то — міраж, фата моргана, чуєте? До речі, а яке нам діло до інших розумних істот? Експеримент не загрожує навіть Тритону, а ви оплакуєте всю галактику!
— В попередніх обчисленнях вибуху не враховано фазових переходів…
— Даруйте, мене ждуть. І повірте, ми зробили все необхідне для безпеки Системи. — Бассард повернувся до Гната спиною і через плече кинув: — Вас, здається, теж ждуть?
Кров ударила Гнатові в голову, стислися кулаки, але зусиллям волі він стримав себе. Отямився від голосу диспетчера. Жінка дивилася на нього з віома і щось говорила.
— Що? — не зрозумів її Гнат.
— Зв'язок у ТФ-діапазоні припиняю, — повторила диспетчер. — Наказано перейти на світловий і радіо. Вибачте…
Віом згас.
Гнат безпорадно глянув на Аларіку, що стояла поруч. Аларіка ніжно, як це вміють робити тільки жінки, провела рукою по його щоці.
З пульта пролунав тритональний сигнал загальної уваги. Гнат машинально ввімкнув віом.
— Передаємо оголошення, — сказав диктор Центрального інформбачення. — У зв'язку з проведенням експерименту на супутнику Нептуна Тритоні пасажирські лінії таймфагів не працюватимуть з четвертої до шостої години за середньосонячним часом. Повторюю…
Гнат кинув погляд на відеобраслет: йшла четверта година ночі. «Це ж тепер я навіть зі Спенсером не встигну зв'язатися. — Ромашина знову огорнув неспокій. — Особливо якщо він не на Землі…»
— Що ж робити? — запитав Гнат уголос.
— Треба летіти в управління, — рішуче мовила Аларіка, збагнувши всю складність ситуації. — Звідти ти зможеш потрапити на Тритон за розпорядженням Спенсера.
— На Тритон — так, але не на крейсер «Великий», а саме звідти керують експериментом. Може, додзвонимося…
— Ти ж чув, ТФ-зв'язок відключено, а радіозв'язок неоперативний. Ми ще встигнемо добратися до найближчої стоянки швидкольотів. Дорогою щось придумаємо…
Швидколіт злинув у нічне небо. Гнат відключив обмежувач швидкості, й апарат зразу подолав звуковий бар'єр, не дозволений для машин цього класу.
У відділенні загальнотранспортної інспекції диспетчер почув сигнал контрольного супутника, схопився за голову й оголосив тривогу в повітряному коридорі, де з'явився порушник.
Усе б скінчилося щасливо, якби Гнат не змінив горизонт — за звичкою рятувальника обрав найкоротший шлях до північного таймфага міста. Саме в цю хвилину після профілактичних робіт запустили один з орбітальних ліфтів. Ромашин не помітив у повітрі попереджувальних знаків, а коли попереду виріс світловий стовп, було вже пізно…
Патрульний автомат інспекції, який ішов на перехоплення порушника, встиг застосувати червону завісу, але на такій відстані компенсуюче силове поле лише трохи послабило силу удару. Швидколіт врізався в захисне поле ліфта («Треба було йти на автоматі!» — майнула думка), тріснув і розлетівся прозорими бризками ковпак кабіни, скрикнула Аларіка, і на Гната впала ніч…
Опритомнів від болю і, ще не розплющивши очей, згадав катастрофу й крик Аларіки. Сперся на лікті, роздивився. Він лежав на схилі пагорба, а за кілька кроків, напівнакрита зім'ятим сидінням, під нерівною стіною кущів скорчилась Аларіка. Поодаль горів швидколіт, і на мокру від недавнього дощу траву, на бліде нерухоме обличчя жінки лягали оранжеві відблиски полум'я.
Гнат звівся на ноги, застогнавши від болю в спині, дошкутильгав до Аларіки і, відкинувши зім'яте сидіння, опустився на коліна.
— Ріко! — підклав їй під голову свої долоні. — Що з тобою, Ріко? Ну, не мовчи!.. Хтось доторкнувся до його плеча, Гнат озирнувся і побачив… Керрі Йоса.
— Ви?! Тут? А я шукаю вас… Аларіка — бачите?..
— Бачу. — Керрі Йос присів навпочіпки біля жінки, намацуючи пульс у неї на зап'ясті, і запитав: — Навіщо ж ти шукав мене?
— Експеримент на Тритоні… але ось Аларіка!..
— З хвилини на хвилину прибуде «швидка». Допоможи…
Удвох вони поклали Аларіку зручніше, вона застогнала, і Гнат ледве не закричав від радості: жива!
— Ну, експеримент — і що? — знову спитав Керрі Йос.
— Його треба негайно зупинити! Він небезпечний!
— Ясніше, будь ласка, і коротше. — Керрі випростався, витер носовичком спітнілий лоб.
— ТФ-вибух дасть гармоніки частот вищого порядку — аж до світлового бар'єра, — пересилюючи млість, сказав Гнат, потім благально зазирнув начальнику відділу безпеки в очі: — Де ж «швидка»? Я боюся за Аларіку!
— Не хвилюйся. У неї шок, але, думаю, нічого страшного. Ти сказав усе?