Бассард поворушив бровами.
— Що ти хочеш цим сказати?
Керрі Йос зиркнув на браслет відео, у квадратику якого проступили цифри часу, і стенув плечима. Мовляв, розумій, як знаєш.
«Тіртханкар», черговий крейсер УАРС — кілометровий циліндр вийшов із власного ТФ-коридора. До найближчої зірки було трохи менше семи парсеків, мізерність щільності космічного поля тут відчувалася з особливою гостротою, тому здавалося, що станція давно покинута і не функціонує — дуже вже неефектний мала вона вигляд на тлї зіркового пилу Батиєвої Дороги, як звали Чумацький Шлях древні монголи. Саме з цієї станції і пішов у невідомому напрямку транспорт з вантажем перед тим, як диспетчери на Історії, другій планеті Садальмелека, куди адресувався вантаж, спохопившись, розгублено доповідали на Землю, що до Садальмелека долинуло тільки хвильове відлуння передачі, а сам вантаж щез у невідомості.
Станція була автоматичною, точнісінько такою ж, як і всі проміжні ретранслятори, що посилювали стаціонарний ТФ-тунель між станціями Сонячної системи і планет інших зірок.
Обслуговуючий персонал з'являвся тут раз на два роки — для профілактичних оглядів силових агрегатів і настроювання дубль-систем. Але зараз на ній не було жодної живої душі. Складалася вона з двох десятикілометрових решіток, що створювали приймально-передавальний об'єм, двох еміттерних воронок та енергоспоживачів, які скидалися на крила доісторичного птаха.
Прибульців у першу чергу цікавив відсік управління, що приліпився до торця однієї з воронок.
Гнатові було цікаво блукати в лабіринтах енерговловлювачів та антен, які обснували кілометрові тіла еміттерів, порівнювати інженерні вирішення спеціалістів Землі майже двадцятирічної давності із сучасними. Разом з ним блукав по станції і Богданов, ставлячи іноді такі ділові запитання, що Гнат тільки дивувався і якось поцікавився, чи не працював інспектор коли-небудь в Інституті ТФ-зв'язку.
Увечері наступного дня, повертаючись з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.
У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.
Музика стихла. Той, хто сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія «Знак біди». Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..
На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум'я.
Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.
Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.
— Це ти? — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п'ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.
— Я всього лиш експерт ТФ-апаратури і то тимчасово. — Голос у нього виявився таким же спокійним, і він усміхнувся про себе: в глибинах пам'яті ворухнулася надія, але то була така ефемерна її тінь, що здоровий глузд легке розправився з нею. І все ж… не вмерла в душі пам'ять рук, пам'ять губ… Пам'ять голосу, руху, думки…
— Я теж не сподівався зустріти тебе на крейсері.
— Я, як і раніше, лікар-універсаліст, тільки працюю тепер в УАРС. Так сталося, що моє чергування збіглося з експедицією «Тіртханкара».
— Чому ж я не бачив тебе з часу старту?
— Ти був зайнятий і… хоча, кажу неправду. Просто не хотіла, щоб ти мене бачив.
— Що ж змінилося сьогодні? На крейсері такого типу можна прожити рік і не зустрітися.
Аларіка відвернулася до віому. Тріпотливе полум'я штучного багаття робило її профіль загадковим.
— Мені розповідав про тебе друг мого чоловіка Микита Богданов… А я захоті-* ла… перевірити.
— Розповідав Богданів? Друг чоловіка? — запитання прозвучало недостатньо природно і спокійно. Він наказав собі бути стриманішим, але в груди знову хлюпнуло хвилею смутку, і Гнат нараз уявив Аларіку в обіймах її чоловіка — абстрактної постаті, схожої на Мая Реброва. Це протверезило.
— Так, вони певний час працювали разом. — Аларіка лишалася незворушною. — Адже він теж був рятувальникам. А ти все там же?
Щоки у Гната спалахнули. Запитання було як незаслужений ляпас.
— Так, усе там же, — підтвердив він майже весело. — І, як раніше, граю у волейбол, ти ж сама могла впевнитись. Я спортсмен настрою, як сказав Ребров. Я вразливий і самозакоханий, і не осуджую себе за це. Кожен з нас п'ять років тому вирішив по-своєму: під впливом емоцій — я, під тиском невідомого мені розрахунку — ти…
— Я… — повторила вона в задумі. — Тобі не здається, що ти досить часто вживаєш займенник «я»?
— Можливо, але ми не про це. Ти тоді мені ясно сказала, що спорт — це несерйозно, це на рік, на два, поки молодий і недосвідчений і на вершині успіху. Неправильно! Моя вершина ще попереду і з висоти п'яти літ, відколи ми не бачились, я можу лише повторити свої слова: волейбол, спорт — це на все життя! Тому що в кожному з нас живе дух змагання, а для мене волейбол — не просто гра для себе й для глядачів, це передусім школа життя, де є все: радість перемоги й гіркота поразки, шаленство атаки, і гнів від помилки, і напруженість думки, і дія, в якій викладаєшся весь, до кінця! — Гнат зупинився, перевів подих. — Ти бач, я завжди захоплююся. І в цьому я не змінився.
Вона мовчала, згадуючи, як уперше зустріла Сергія Реброва.
Того вечора Гнат, на свою біду, запросив її на зустріч з друзями — було свято Відкритих Кордонів, він обіцяв познайомити її з легендарними асами аварійно-рятувальної служби. Урочистості були в розпалі, коли Гнат на хвилю залишив її одну — помітив когось із знайомих, і в цей час до залу ввійшов Ребров.
Він не був ні надто широкоплечим поміж цих дужих хлопців, ні надто вродливим, і все ж вона миттєво вирізнила його з юрми, так і не збагнувши тоді, чим же ьін змусив привернути до себе увагу. Лиш потім, через кілька днів, після двох зустрічей з ним — він тоді теж запримітив її одразу, — вона зрозуміла, чим: Сергій Ребров був урівноважений у всіх відношеннях. Такого самовладання, міцних переконань і впевненості в собі, як у нього, Аларіка не зустрічала ні в кого із своїх попередніх знайомих, і це вирішило її долю, а заразом — і долю Гната…
— Прощавай, — сказав Гнат, ступивши крок до дверей. — На добраніч.
— Стривай. — Вона підійшла до столика, багаття згасло, спалахнуло біле світло. Мружачись від зміни освітлення, вони розглядали одне одного. Звичайно ж, п'ять років наклали на них свій відбиток: він став мужнішим, хоча губи все ще приховували слід нерішучості, вона — жіночнішою… але чи вродливішою?
— До побачення, — уже вільніше вимовив він. — Ти мені дуже допомогла сьогодні, дякую. Ти ще хочеш щось сказати?
— Гаразд, нехай я помиляюсь. — В її словах почулися нотки внертості. — Але й ти в одному помилився. П'ять років тому мною керував не розрахунок, а кохання. Я любила Сергія.
Гнат уклонився і вийшов, несучи в серці гіркоту й сум'яття. Але йому тепер, хоч як дивно — стало легше. Аларіка змінилася, однак змінився й він…
На третій день Гнат уже міг викласти свої міркування керівництву експедиції.
Командний зал крейсера був невеликий, але завдяки відеопласту створювалася ілюзія, ніби освітлений квадрат підлоги з кріслами і столом завис у порожнечі космосу.