— Так відразу?
— А чого ж відкладати?
— Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.
Сергій трохи подумав. Потім погодився.
— Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?
— Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.
Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.
Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.
— Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?
— Дякую, добре, — Юрко зніяковів.
Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу.
— Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?
— Ні.
— Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?
— Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…
Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.
— Кажи — чого? Я слухаю.
Юрко почервонів, не знаючи, як почати.
— Порадитись прийшов.
— Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель.
— Але це секрет.
— Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено.
Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав:
— Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом…
— Ну, й що? — так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів.
— Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. — І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю.
Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів.
Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі.
— Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити…
Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб.
— А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?
— Про це не було мови.
— Де батько живе?
— У порту Новому. Вулиця Полтавська…
— Ти знаєш, де це?
— Ні.
— До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так — через затоку, — вчитель махнув рукою на північний захід. — А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять…
— То ви мені радите поїхати до нього?
Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця.
— А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя — штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову…
— А як їм допомогти?
— Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада.
— А мама?
— Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!..
Юрко зрадів. Спокійні, розсудливі слова класного керівника розсіяли сумніви і вагання. Безперечно, треба їхати до батька! Знайти його! Поговорити!
Він підвівся.
— Дякую, Степане Бенедиктовичу. Я зрозумів вас… До побачення!
— До побачення, Юрію! Бажаю успіху!..
ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ
Другого дня була неділя. Мати не поспішала вставати, а Юркові не лежалося. Як тільки над морем піднявся край неба, схопився з ліжка.
— Ти чого так рано, Юрчику?
Юрко почервонів, бо змушений був сказати матері неправду. Ще звечора він обміркував план поїздки до Нового порту, дізнався, що найзручніше їхати автобусом, котрий вирушає о сьомій ранку.
— Ти не турбуйся — спи. Ми з Сергієм домовились порибалити, — відповів якомога спокійніше.
— Порибалити! — усміхнулася мати. — І де ми ту рибу діватимемо?!
Юрко полегшено зітхнув, — мати нічого не підозріває. Швидко вмився, з'їв шматок пирога з яблуками і гайнув з дому. На автобусну станцію прибув вчасно.
Автобус весело котився по гладенькій асфальтній дорозі понад морем, обминаючи безкраю затоку, то віддаляючись від неї, то їдучи біля самого берега. За вікном пропливали неозорі поля, де гуркотіли комбайни, зелені гаї, синя морська далечінь…