— Хіба я можу байдики бити по той бік дамби, коли тут хтозна-що робиться, — бурмотів він, лягаючи поряд з Юрком.
— Це він! — прошепотів Юрко, хоча Дзвонар не міг почути його, бо був не менше як за двісті кроків.
— Я не бачу. Дай бінокль!
— Ти не туди дивишся. Ось тут, по цей бік озерця, в кущах. Глянь — виходить!
З кущів показався Дзвонар. Він був у повному спорядженні аквалангіста: на обличчі — маска, за спиною — два балончики з повітрям, на ногах — ласти. Швидко перейшовши піщану косу, шубовснув у воду.
— Ну, тепер — не гаймося! — скрикнув Юрко. — Ти біжи до будки вартового на мосту — дзвони в міліцію капітану Федорченку. А я чатуватиму на міліцейську машину і стежитиму за Дзвонарем…
Хлопці підхопилися і помчали в протилежні боки.
— Юрку, Сергійку! Ви ж куди? — долинув до них голос Марти.
Сергій не зупинився. До мосту було далеченько — і він щодуху погнав до нього. А Юрко махнув дівчині рукою:
— Дзвонар тут!
Марта кинула свій кошик і побігла за ним. Прилягли на дамбі, на краю насипу, стежачи за озером.
Дзвонар не появлявся. Тільки бульбашки на гладенькій поверхні води свідчили про те, що він на дні озера.
Ще здалеку Юрко впізнав міліцейський УАЗ і, схопившись на ноги, підняв руку.
Машина зупинилася, з неї вискочив капітан Федорченко і молоденький міліціонер.
— Він тут? — спитав капітан.
— Тут. Вам Сергій подзвонив?
— Сергій? — перепитав заклопотано капітан і, враз здогадавшись, про кого питає Юрко, додав: — Ах, так!.. Сергій побіг дзвонити! Молодці!
Він так і не сказав, звідки дізнався про Дзвонаря, а вдруге перепитувати Юрко не посмів.
Капітан тим часом пильно оглянув озеро.
— Він і досі під водою?
— Під водою, — відповів Юрко.
— Гаразд… Ви, — звернувся капітан до дітей, — залишайтеся тут! Без мого дозволу — нікуди не відлучайтесь! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — тихо відповіли Юрко і Марта.
— Соколов, іди на той бік озера! Відріж йому відступ до човна! Головне — взяти бандита живим і захопити скарб. Виконуй! — наказав капітан і повернувся до міліціонера, що сидів у машині. — Передайте по рації всім постам, що об'єкт розшукано. Хай повертаються на базу. А Дубкові — виходити до озера, що побіля дамби. Ми будемо тут. Усе!
Сказавши це, капітан збіг униз і став стежити за дрібненькими бульбашками, що здіймалися на воді.
Тим часом бульбашки поволі стали віддалятися від берега, попрямували навкіс до протилежного. Капітан швидко попростував круг озера. Назустріч йому йшов міліціонер.
Дзвонар виринув з води, як морж з ополонки, — раптово. Не скидаючи маски, оглянувся і поволі побрів на мілке. Ішов зігнувшись, бо обома руками тримав невеликий, але важкий клунок.
Біля самого берега, стоячи по коліна в воді, скинув маску і ще раз оглянувся. Переконавшись, що поблизу нікого немає, швидко пішов до кущів.
І раптом — зупинився.
Клунок випав у нього з рук.
Він побачив капітана міліції і міліціонера, котрі вийшли з-за кущів.
— Громадянине Дзвонар, ви заарештовані! — голосно сказав капітан Федорченко, тримаючи в руці пістолет. — Ви знаєте за що: за втечу з тюрми, за крадіжку дорогоцінностей і за замах на життя вашого спільника по крадіжці Онуфрія Глечика…
Дзвонар якось поник, згорбився.
Тільки тепер капітан кивнув Юркові, Марті й Сергію, що повернувся від мосту, і діти миттю збігли на луг.
Із-за кущів виринув міліціонер Дубко.
— Все в порядку, товаришу капітан! — відрапортував він. — Зроблено так, як ви наказали!
— Добре, відведіть заарештованого до машини!
Дзвонар підняв голову. З нього стікала вода.
— Але ж я роздягнений… І потім — цей акваланг… — Опустивши голову, побрів у супроводі міліціонера до дамби.
— Ну, друзі мої, — звернувся капітан до дітей, — а тепер подивимося, що в цьому клунку. Чи те, що ми шукали?
Клунок був вимазаний у глеї. До нього поприставали водорості і черепашки. Та коли капітан підняв його, почувся металевий передзвін. Він перерізав тугу, набряклу в воді зав'язку. З лантуха сяйнуло золотим блиском. Капітан обережно почав виймати одну річ за другою і класти на білий пісок.
Всі завмерли. Це були келихи, персні, вази, фібули, сережки, діадеми, блюда, злегка випуклий золотий круг, схожий на щит. По краю круга виднівся напис незнайомими літерами.
— Дубко, зараз поїдемо в місто. Треба негайно викликати з Києва учених, — наказав капітан. — Мені думається, що для них є тут багато чого цікавого…
Поки міліціонер виполіскував лантух, капітан уважно розглядав напис на щиті. Нарешті, промовив, ніби сам до себе: