— Побий мене грім, якщо це не грецький напис… Страшно подумати, що все це багатство могло б піти на переплавку у саморобному тиглі бандита і неука Дзвонаря!
Дубко приніс лантух. Капітан обережно склав у нього скарб, і всі гуртом рушили до машини.
ТРОЄ
Наступного дня Юрко зранку пішов до міліції і просидів там до вечора. Ждали вчених із Києва, і йому дуже хотілося дізнатися, що вони скажуть про скарб. Чий він? Скільки йому років? Якщо він справді грецький, то як потрапив на Подніпров'я? Що написано на щиті?
Але вчені не приїхали. Потелефонували, що будуть за день, тобто тридцять першого серпня. Розчарований Юрко втішав себе тим, що ждати недовго, що завтрашній день промайне швидко і він дістане відповіді на всі запитання. І добре, що це не першого вересня, коли доведеться сидіти на уроках!.. Дома його ждала велика несподіванка.
Відімкнувши двері, не зразу второпав, що в квартирі щось змінилося. Вона була обставлена новими меблями.
Посеред кімнати, за столом, сиділа мати.
Постать її була якась знічена, а байдужий погляд стомлено ковзав по підлозі.
— Мамочко! Ти хвора?
— Що це все означає? — замість відповіді, запитала мати.
Юрко розгублено оглянувся довкола.
— Н-не знаю…
— Як не знаєш?
— Це у мою відсутність батько привіз… — зовсім тихо проказав Юрко.
— Як же він посмів? Після всього, що сталося! — мати рвучко підвелася. — Ти віддав йому його подарунок?
Юрко підійшов і обняв її.
— Мамочко, рідна моя, заспокойся. Це тобі на день народження. І не батько, а я, тобто… це за мої гроші… — плутано пояснював він, сам все більше хвилюючись.
— Які твої гроші? Де вони взялися?
— Це ті гроші, що батько присилав на мене і яких ти через свою гордість не хотіла брати. Тож вважай, що це мій подарунок. Ти не можеш відмовитись від нього…
— Ось як ти говориш!
— А що ж — я вже дорослий! — з викликом сказав Юрко, бо в материних словах йому вчулася прихована іронія.
Мати раптом засмучено усміхнулась, від чого її обличчя стало враз добрим і красивим, і обняла його.
— Любий мій сину! Дорослий мій! А я все думаю, що ти маленький у мене…
— Думаєш!.. — буркнув Юрко, але вже лагідніше. — І ні в чому не зважаєш на мене. Ніби я й справді маленький. А мені вже чотирнадцять років!
Мати знову усміхнулась і поцілувала його в лоб.
— Ну, гаразд, гаразд! Я вже так не думаю. Однак ти ростеш у мене впертий, як твій батько…
— І зовсім батько не упертий, він добрий. Ми з ним зразу подружили. Він мене учитиме їздити на автомобілі…
— Он як!
— Мамо! — вигукнув Юрко. — Ну, чому ти думаєш тільки про себе! Чому гадаєш, що тільки тобі важко? А мені що? Легко?.. А батькові?..
На його очах показалися сльози. Мати вражено дивилася на зблідлого сина, ніби не вірила, що від нього чує такі слова. І їй уперше прийшла думка, що син і справді вже не дитина. І вона іншими очима подивилася на нього.
Уже тепер середнього зросту, він, безперечно ще підросте і буде високий. Плечі міцні, голова посаджена прямо, а на ній — каштановий чуб з мідним відблиском. Точно як у батька. Так схожий…
Вона зітхнула і підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Розчинила його. І раптом завмерла — на протилежному боці вулиці, на тротуарі, стояв Василь Романюта…
Їх розділяла прірва довжиною у дев'ять нелегких років, і, здавалося їй, не було на світі такої сили, яка б змусила її зробити перший крок до примирення.
— Василю, Василю, що ж ти наробив! — шепотіли її вуста, а очі затуманювалися слізьми.
А він стояв, схиливши голову і дивлячись вздовж вулиці, і не бачив її. Здається, такий же, як і раніш, кремезний, чубатий. Тільки плечі ніби трохи зсутулилися та скроні вкрилися ранньою сивизною. Мабуть, і йому нелегко далися ці дев'ять років.
Вона здригнулася: підійшов Юрко і став поряд з нею.
— Батько?! — вирвалося у нього, і в тому вигукові вчувалися і радість, і здивування.
Василь Петрович швидко підвів голову і знайшов їхнє вікно на другому поверсі. По тому, як він безпомилково відшукав його, можна було здогадатися, що, мабуть, не раз підходив сюди і подовгу дивився на нього.
Юркові здалося, що в його очах зблиснула сльоза.
Василь Петрович якось розгублено усміхнувся і помахав вітально рукою.
Юрко теж помахав.
Тільки мама не ворухнулась. Стояла бліда, мовчазна, міцно стуливши губи. І по її щоках текли сльози.