Хлопчик, схлипуючи, поклав на припічок шматок жовтуватого сала, посипаного темною сіллю, і хотів діставати пшоно:
— Там, у місті, голодні мати й сестричка. Виміняв ось…
— Чимчикуй собі, поки не стемніло, — скривившись, перебив його Пальчевський.
— Давайте я все-таки допитаю його, — втрутився кремезний білявий офіцер.
Пальчевський у відповідь лише байдуже махнув. Всім присутнім давно відомо, що поручик Дзюба ніколи не знехтує нагодою зайвий раз вислужитися, і тому не звернули особливої уваги на його прохання.
Пропустивши вперед на ґанок Василька, поручик вийшов слідом, гукнув коноводу, щоб той привів двох коней, а коли вони були подані, скочив у сідло, показавши здивованому Василькові:
— Сідай на жеребця — й за мною!
Їхали мовчки. Минули село і чомусь, як примітив спостережливий Василько, звернули в бік міста, але вже іншою дорогою, значно коротшою. Незабаром доїхали до лісу, до якого не встиг дійти хлопчик, затриманий білогвардійцями.
— Пароль? — з придорожньої гущавини винирнули дві постаті в шинелях.
— Багнет! — відповів офіцер і, не зупиняючи коня, поскакав уперед. Потім, збочивши з дороги, поручик зупинив коня. Те ж саме зробив і юний вершник.
— Слухай, голубе, — врешті заговорив денікінець, — далі поїдеш сам. Можливо, й стрілятимуть, але ти мчи, там натрапиш на червоних. Передай усе, що тобі сповістив дядько Грицько…
— Не знаю ніякого дядька Грицька, — закліпав Василько повіками.
— Добре, що ти обережний. Але мені маєш довіряти. — Дзюба близько нахилився до Василька і тепло посміхнувся: — Якщо забув, що передати, то нагадаю. Бо то дуже важливо.
— Я все пам'ятаю, — довірливо прошепотів хлопчик. І зітхнув, відчувши полегшення.
— Міцніше тримайся! — Поручик вдарив нагайкою Василькового коня, той звівся дибки і помчав уперед.
Чи то свистів зустрічний вітер, чи й справді стріляли вслід юному вершнику, але Василько вже ні на що не зважав, низько припавши обличчям до кінської гриви; Незчувсь, як опинився між густої ліщини, далеко позаду залишивши поле. Нараз кінь сахнувся вбік, але, відчувши на вуздечці чиїсь міцні руки, покірно загарцював на місці.
— Ану злазь! — І не встиг хлопчик збагнути, що й до чого, як дужий ривок вихопив його з сідла й приземлив на м'який шар злежаного листя.
Василько звів догори очі — перед ним стояв боєць з червоною зорею на кашкеті.
— Дядечку, відправляйте мене негайно до губчека, — підвівся юний розвідник, витираючи краєм торбини лице, мокре від кінського поту.
— Он як! — зареготали червоноармійці, що невідомо звідки взялися й тісно обступили коня.
— Мені негайно треба до губчека, — стояв на своєму Василько. І вже стишеним голосом додав: — У дуже важливій справі… — Регіт швидко вщух, бо всім дійшло: видно, не випадково хлопчик гнав коня в таку пору до міста.
— Тоді гайда до комісара! — бійці хутко підсадили Василька в сідло…
У невеликій, сизій від тютюнового диму кімнаті, біля круглого столика, на якому лежала карта, сиділо кілька чоловік. Червоноармієць доповів про юного перебіжчика. Комісар, літній військовий з сивими скронями, перевів погляд на Василька:
— Добре, хлопче, тебе зараз відведуть до губчека. Дайте йому коня!
— У мене свій кінь, — сказав Василько.
— Тоді ти зовсім молодець! — посміхнувся комісар.
В цей час до кімнати зайшов молодик у лискучій шкірянці. Комісар, на півслові перебивши його донесення, наказав провести юного гостя до губчека.
І знову мчав Василько разом з провідником по безлюдних міських вулицях і провулках, аж поки не вскочили у вузьку ущелину подвір'я триповерхового сірого будинку.
ВАЖКІ ЧОТИРИ СЛОВА
Перед вхідними дверима про щось перемовлялись двоє у військовому.
— Васильку! — голосно гукнув один з них, вищий на зріст.
— Здрастуйте, дядьку, — впізнав хлопчик Артема Мироновича Грушу.
— Здоров, синку, заходь, такому гостю завжди раді, — відповів Артем.
Він запросив Василька і свого співрозмовника до будинку. Пропустивши людей у кімнату, Артем щільно причинив двері.
— Сідай, Петре Івановичу, — звернувся він до невисокого чоловіка з теплими темно-карими очима. — Примощуйся й ти, Васильку. Мабуть, по очах бачу, ще й поплакати довелося? — А помітивши, як почервонів, знітився хлопчик, Артем Груша перевів мову на інше:
— Ти бач, який герой — на коні прибув! А де ж ти його взяв?