— Коня дав мені білогвардійський офіцер. — І Василько розповів про все.
— Ну, що ж, дорогенький, — сказав Артем. — Ти прибув з важливим донесенням. — Помовчавши, додав: — Знайомся, — і вказав на сусіда з темно-карими очима, — голова губчека Петро Іванович Денисенко.
— Більш нічого не передавали? — перепитав голова губчека.
— Оце все.
Артем Миронович підвівся з лави, підхопив Василька, підняв, крутнув його під стелею і міцно притис до грудей:
— До віку вдячні будемо за таку послугу. А тепер лети, голубеня, до тітки Галини та переспи — хай забудеться все лихе.
Провівши хлопчика за поріг, Груша знову повернувся до кабінету, Денисенко все ще сидів, охопивши голову руками.
— Зрадник поруч… — вголос роздумував він. — Тоді в кабінеті були присутні найвідданіші чекісти. Хто ж з них зрадник?
— Зараз не це найважливіше. Зрадника викриємо, Петре Івановичу, нікуди він не дінеться. Нині головне — вивезти з Києва золотий фонд.
А для цього, сам бачиш, залишилося обмаль часу.
— Так то так, Артеме. Але ж становище кепське…
Опустивши важкі руки на стіл, поринув у глибоку задуму Артем Груша.
Мов на те, якраз і Сергєєв зайшов до кабінету.
— Сідай, друже, — хрипким голосом запропонував голова губчека.
— Що сталось? Мені здається, ви чимось схвильовані? — перебіг поглядом з Денисенка на Грушу.
— Серед нас — зрадник, — прямо відрубав Денисенко. — Він передав про маршрут ешелону із золотом контррозвідці Пальчевського. Добре, що Дзюба встиг попередити…
— Хто ж був, крім нас, тут уранці, коли спільно розробляли план? Остапенко, Кущ, Райніс і нас троє сиділи ось за цим столом.
Потому стенув плечима і рішуче мовив:
— Не може бути… Тут якась помилка. Та я й після всього цього з готовністю своє життя довірю тим трьом чекістам.
— Життя можна, — у тон йому додав Груша, — але щодо завдання, та давайте утримаємось…
Денисенко підхопився з лавки і почав великими кроками міряти кабінет.
— Маршрут міняти не будемо. Удамо, що нам нічого не відомо про намір ворога. Опоряджуємо вантаж у ту ж дорогу, про яку домовлено раніше.
— Жартуєш, Петре Івановичу? — здивувався Артем.
— Не перебивай. Дай закінчити думку. Я ось про що: маршрут лишається тим самим для денікінських контррозвідників. А ми зараз утрьох намітимо новий… Ніхто, крім нас, про нього не знатиме.
— Розумно! — Артем стукнув по столу кулаком. — Розумно кажеш, голово!
— Про залізницю тепер і думати годі. Кільце оточення навколо міста майже замкнуте. Візьмемо загін з чонівського полку — переважно комуністів, але потрібен рішучий, вольовий командир…
— Де ж тепер такого взяти, коли ворог на горло став? — розпачливо докинув Сергєєв.
— Я поїду, — підвівся Артем.
— Стривай, у тебе буде не менш відповідальне доручення. Давай краще надійну кандидатуру.
ДЕМІЇВСЬКИЙ ЗАГІН ВИРУШАЄ В ПОХІД
— Я знаю таку людину, — втрутився Сергєєв. — І вольовий, і чесний, і сто разів перевірений.
— То кажи — хто? — не витримав Артем.
— Особливе доручення, — неквапно продовжував Сергєєв, — може виконати Трохим Казимирович Устименко, комендант Деміївки.
— Тю! А хто ж його не знає? До речі, його хлопці вже виконували доручення ЧК. Чудово, Сергєєв, що ти згадав про нього. Негайно викликати! — підвівся з-за столу Денисенко…
Через півтори години в двері кабінету постукали:
— Комендант Деміївки прибув! — доповів Устименко.
Чекісти підвелися і потиснули руку Трохимові Казимировичу. Був він високий, сутулуватий. Одвертий прямий погляд блакитних очей. За високий ріст кочегара київських трамвайних майстерень у 1916 році «постригли» в І норманський гусарський полк. Та служив Устименко царю-батюшці» недовго. Під час лютневої революції 1917 року гусари обрали його до полкового комітету. Невдовзі він знову з'явився у трамвайному депо, де очолив робітничу дружину, а згодом — червоногвардійський загін революційної Деміївки.
Сергєєв поруч Устименка виглядав підлітком, і важко збоку здогадатись, що цих людей єднає міцна і давня дружба. Більшовик Сергій, як прозвали трамвайники слюсаря Сергєєва, тривалий час вів революційну пропаганду в майстернях. І в особі Устименка він знайшов щирого порадника й помічника.
— Здоров, здоров, старий! — зрадів Сергєєв другові. «Старому» недавно виповнилося двадцять чотири роки.
— Сідай, Трохиме, — сказав Денисенко. — Обійми, хлопці, облиште на потім. Гадаю, для цього трапиться більш доречна нагода, — Петро Іванович вказав на вільне місце за столом. — І слухай уважно: секрет відкриваємо. Треба негайно виконати надзвичайно важливе доручення. Йдеться про вивезення з міста банківського золотого запасу. Ми тут уже радились і вирішили доручити це завдання тобі. Відразу ж і зауважу: за скарбом уже полюють білі. А ворог, сам знаєш, підступний…