— Та я й сам не сам, стрівши оце вас, — зізнався господар, — хто-хто, а я добре знав, що Семенова взяли… І раптом — ви на волі…
— Була б мені давно воля гуляти на тому світі, коли б у ЧК не було своєї людини… Ну, це між іншим. Давай план, бо нам уже час повертатись…
— Не принесли ще нічого, — відповів товстун, — чекаю.
— Як? До цього часу? — здивувався офіцер.
— Кажу, як є. Можливо, перехопили того зв'язківця червоні. Скільки вони вже прибрали до рук…
— М-да… Раз так, тоді перекусимо, — Семенов присунув до стола ослінчика, взяв окраєць хліба і кусень сала. Господар поставив на стіл ще й пляшку самогону, але офіцер сердито буркнув, що зараз не час чаркуватися.
Лозенко їв мовчки, у розмову не втручався. А поручик, вищипуючи з окрайця шматочки м'якуша, думав про план, на який так чекає полковник. Коли його викликали до штабу, то крізь нещільно причинені двері вдалося почути уривки розмови між начальником відділу денікінської контррозвідки полковником Пальчевським і його давнім приятелем підполковником Нечаєвим.
— Тільки б перехопити у більшовиків той скарб, — говорив Пальчевський. — І для армії вистачило б, та й ми б з тобою щось мали… Перехопити б тільки…
ТРИВОЖНИЙ ЧАС ОБЛОГИ
Світає. Над містом висить непроглядна сітка холодної мжички. Останні дні серпня тепер більше схожі на осінь. Поблякла зелень на каштанах, що обступили будинок, де розмістилося губчека.
У коридорі, біля кабінету з табличкою «Голова губчека» тихо перемовляються кілька співробітників. З'явилась невисока кремезна постать голови губчека Петра Івановича Денисенка. В нього смагляве, з темним полиском обличчя, карі очі під кошлатими й широкими щіточками брів. Мовчки кивнув головою на привітання тих, що чекали біля дверей…
Останнім зайшов до кабінету заступника голови губчека Артем Груша. В шинелі, при портупеї — прибув з передової.
— Як там? — Петро Іванович махнув правицею на вікно.
— Сам знаєш, погано, — зітхнув Артем.
Так, так, знає. Сили не рівні. Ще в травні півторастатисячне військо генерала Денікіна рушило на молоду Радянську Республіку. Полки білих захопили Донбас і розгорнули наступ на Київ. З заходу насідає армія Петлюри. А в тилу завовтузилася куркульня. Треба негайно евакуювати поранених. Переформувати частини. Посилити пильність — насувається фронт. Петро Іванович відкликав до Києва кілька підрозділів чекістів, що знешкоджували банди навколо міста: є невідкладніші справи…
П'ятеро, з них — ось перед головою губчека. Його надія, його опора…
Розвиднялося. Крізь заплакані шибки проступили нечіткі контури дерев. Від сірого вранішнього світла зморене обличчя Петра Івановича здається ще темнішим. Підвівся з-за столу, пройшов по кабінету і став, зіпершись ліктем на підвіконня:
— Напевне, здогадались, чого викликав. Ситуація складна. Треба бути готовими до відступу. А в місті — банк. Значить, під загрозою он скільки золота та інших коштовностей. Не дарувати ж його панам-гнобителям… Учора на переправі, — вів далі Денисенко, — затримали підозрілого човняра. Зізнався, що посланий зі штабу Петлюри. Там, бачте, відомо, що золото з Києва ще не вивезено.
— Он що їх сюди вабить! Звідки їм про той скарб знати? — не стримався Груша.
— А чому б і ні? — перебив його Сергєєв, ще один із заступників Петра Івановича. — Тиждень тому кілька банківських чиновників перекинулися до білих. Будь певен, донесли, що, де і скільки. До копієчки…
Сергєєв — невисокий, худорлявий, з довгастим, помережаним зморшками обличчям. До революції кілька разів потрапляв під арешт за розповсюдження більшовицької літератури. Та він був людиною винахідливою і щоразу вислизав із жандармських рук…
— Одного шпигуна схопили, — вів далі Петро Іванович, — а скільки їх ще нишпорить у нас поза спинами. І все щільніше сходиться кільце ворожого оточення. Але ж треба прорватися, треба будь-що!
Уважно вслухався в кожне слово голови губчека Райніс, який недавно прибув до Києва з Москви. Мовчазний. Рідко коли слово зронить. Поруч нього незворушно стоїть Свирид Кущ, чорноморський матрос. Присадкуватий, широкоплечий. Бушлат на ньому завжди розстебнутий, бо на ґудзики не сходиться. Крайній від столу — Микола Остапенко. Двометрового зросту рудий молодик. Над лівою скронею з-під кашкета вихоплюються язики вогненного чуба. І обличчя всіяне рясним ластовинням.
Замовкли, замислились чекісти. Легко сказати — вберегти скарб. А його ж не пригорща — в кишеню не сховаєш…