А вже на небі висипали зорі. Тиша довкола. Лише біля колодязя подзенькує відро та похропують коні.
— Треба якомога далі відірватися від переслідувачів, — говорив Трохим Казимирович. — Знаю, що людям і коням перепочинок необхідний. Але боюсь — дорого заплатимо за нього.
— Якби звернути десь на іншу дорогу. Є ж такі, крім центрального тракту, — докинув Суходіл.
— Коні й так з сили вибилися. По добрій дорозі та й то ледве тягнуть вози, а з'їдемо на іншу — застрянемо десь, — втрутився у розмову Давид, — та ще поранених скільки… Але інша дорога є. Ми з батьком їздили по ній. Веде вона через ліс. Колись ми тут коней по дешевій ціні придбали і вирішили іншою дорогою повертатися.
Командир і Петро Суходіл посміхнулися. Вони знали, як цигани за безцінь коней купували. Та Давид на той посміх і уваги не звернув, а вів далі:
— Темно було, погано дорогу запам'ятав. Зате знаю тутешнього діда, який нас тоді і вивів на той шлях. Якби його зараз знайти…
Давид зник у темряві. Невдовзі повернувся з старим селянином. Дід почав бідкатися, що знову козацькі нагаї по його спині погуляють за те, що сини у Семена Будьонного служать.
— Недовго вже їм тими нагаями розмахувати, діду, — заспокоїв Трохим Казимирович. — Є тут поблизу села лісова дорога. Нам би вийти на неї. Дивіться, як люди стомилися, — командир показав на бійців, що лежали біля колодязя, на підводах.
— Відбиватися від білих вже сил немає, — вів далі командир, — а вони по сліду нашому йдуть.
— Авжеж, розумію, — погодився старий. — Ми з тобою, хлопче, — звернувся до Давида, — підемо вперед, а ви рушайте за нами.
Ще трохи проїхав обоз по чернігівському тракту, потім звернув на вузеньку сільську вулицю. У хатах ніде не світилося. За останньою садибою обоз виїхав на польову дорогу. Згодом показалися перші дерева. Темною стіною обступив деміївців ліс.
Грунт ставав дедалі м'якшим. Все глибше вгрузали колеса возів. Згодом перша підвода зупинилася.
Андрій Цибуля взяв віжки з Василькових рук, різко сіпнув вороних. Підвода не зрушила з місця. Підійшли деміївці. Ухопилися хто за колеса, хто за голоблі. Богатирським плечем підважив полудрабок Устименко. Врешті витягли підводу. Давид на те місце, де щойно провалились колеса, накидав купу гілля, щоб інші не застряли.
— Важка дорога, — мовив дід, — але буде легша. Там пісок, правда, та все ж не болото.
Він поглянув на підводи й додав здогадливо:
— І коні наче непогані, а ніяк не тягнуть. На возах, мабуть, щось важке дуже…
Осторонь дороги стояв Давид, чекаючи, поки пройде обоз. У руках сокира і пилка.
— Йди-но сюди, Олексо, — звернувся до старшого Рудзяка. — Давай кілька дерев спиляємо так, щоб вони перекрили дорогу. Нам-то й роботи небагато, а денікінцям, якщо надумають піти за нами, доведеться поморочитись, поки розтягнуть стовбури.
Лісову тишу порушило чиркання пилки. Тріщало гілля, з шурхотом падали на дорогу підпиляні дерева.
— Тут уже достатньо, — важко дихаючи, сказав Циган, — підемо далі, Олексо, зробимо ще кілька завалів.
ПАСТКА ЧЕКАЄ ПРИ ВИХОДІ
— То хто ж насправді супроводить той обоз? — допитувався в контррозвідників полковник Пальчевський, — Семенов доповідав, що загіп налічує не більше ста чоловік — погано озброєних ополченців з київської околиці. Але ж, сором який, — двічі вони відбили атаки нашої кінноти…
Щойно прибув зв'язківець від генерала Мокрєєва. Той не на жарт тривожиться за долю золота. Генерал розпорядився зняти з фронту кінний і піхотний загони ще й на додачу два англійські танки. Наказано негайно завершувати операцію.
Майже слідом за офіцером зв'язку прибув прапорщик Паливода і доповів, що частини, виділені для нападу на обоз, вирушили в погоню.
— Гаразд, ми теж там будемо, — вирішив Пальчевський і наказав Дзюбі та Паливоді супроводити його.
Вже опівночі контррозвідники поминули місце, де відбувся останній бій з червоноармійським загоном. То тут, то там ще чорніли не прибрані трупи людей і коней.
Невдовзі офіцери наздогнали піхотний батальйон, його командир доповів: поки що червоних не видно. Щойно повернулися розвідники — вони теж на їх слід не натрапили.
«Куди ж так швидко зник обоз?» — дивувався полковник. Він пришпорив коня. Офіцери помчали за ним. За селом, де ввечері сільський фельдшер лікував деміївців, контррозвідники почули брязкіт вуздечок, хропіння коней.
— Довідайтесь, прапорщику, хто там попереду! — наказав полковник Паливоді.
Той швидко повернувся і доповів, що спішився й напуває коней козачий загін.