— Синку, лови чалого і мерщій поганяй до Козельця. Там десь наші, проси на підмогу. Самотужки нам звідси не вибратись… Давай Васильку! Ти в мене тепер — єдина надія!
Правда, Устименко цим проханням переслідував ще одну мету. Вивести Василька із білогвардійського оточення. Все ж таки дитина, дивись, її появу в цьому пеклі денікінці сприймуть як випадковість і не стануть переслідувати.
А там, за ворожим кордоном, юний розвідник обов'язково потрапить до наших. Тут брало гору батьківське почуття: будь-що відвести підлітка від смертельної небезпеки.
Василько ж слова Устименка сприйняв як бойовий наказ. Йому раптом стисло в горлі, він уже хотів було притулитись на прощання до дядька Трохима, але побачив, що той знову ухопився за гашетку кулемета, і, ковтнувши сльозину, подався бігцем до рівчака, на дні якого стривожені коні вищипували траву.
Василько спритно накинув уздечку на чалого, міцно вхопився руками за жорстку гриву, вискочив на спину й притис коліна до теплих боків слухняного коня…
ДВА ПОСТРІЛИ ЗА СПИНОЮ
Хлопчик спочатку погнав чалого вздовж шляху в напрямку руху валки, виїхав на схил стародавньої козацької могили, зупинив скакуна, роздивився довкола і зрозумів, що тут йому на удачу розраховувати нема чого.
Попереду метушились ворожі солдати. Василько тут же хутко розвернув чалого, вдарив п'ятками йому під ребра і помчав назад. Не доїхавши метрів двісті до позиції загону Устименка, маленький вершник узяв ліворуч, в кукурудзяне поле, що прилягало до гаю, з якого на світанку вийшли деміївці.
«Досягти б лісу», — тривожився Василько, а там по стежині — тільки б його й бачили. Він ще встиг окинути поглядом острівець возів попід трактом, тої ж миті вгледів, як Циган і Суходіл поспіхом натягали на себе військову одежу, мабуть, зняту з убитих денікінців. Знову кмітливий Давид щось вигадав. «Хай йому щастить», — прощально згадав свого старшого побратима Василько й пірнув з конем у шелестюче кукурудзяне поле…
Василька вже запримітили козаки кінної застави, які перекрили деміївцям шлях до відступу в ліс.
Вони навіть трохи розгубилися, уздрівши поруч невідомого хлопчика на коні, переглянулись, і тоді троє з них відокремились від гурту і помчали навперейми втікачу.
Офіцери спостережного пункту Пальчевського, який розмістився недалеко від артилерійського підрозділу, теж почали стежити за хлопчиськом, що невідомо яким чином опинився в цьому пеклі.
Поручик Дзюба аж прикипів очима до золотаво-солом'яної голови хлопця. І постава малого вершника, і смугаста сорочка на ньому знайомі йому. Стривай, чи це не той юний помічник Чередниченка, якого кілька днів тому посилали з донесенням до Денисенка? Напевне, він. Дзюба озирнувся на Пальчевського. Той саме переконував прапорщика Бехметьєва в тому, що рано пускати в бій козаків. Хай оборонців золотого вантажу ще добре поколошкає піхота. Дзюба скористався цією зайнятістю полковника, вперіщив коня иагаєм і помчав за козаками, що кинулись навздогін хлопчиську.
— Не виставляйте себе, поручику, на посміх! — гукнув прапорщик Паливода. Але Дзюба навіть не оглянувся на нього.
Двоє козаків, що переслідували Василька, швидко наближалися до нього, третій трохи відстав. Поручик за хвилину обігнав його.
— Стій, малий! Стій, кажу, бо штани спущу, — гаркнув за спиною Василька перший козак: їх розділяла відстань всього в кілька метрів.
Та хлопчик лише міцніше припав до гриви, бо в цей час чалий досяг лісу, шмигонув під навислим гіллям старої хвої і зигзагами пішов попід дерев у рятівну гущавину. Білогвардійський вершник не встиг пригнутися, його дошкульно хвисьнула в лице лапата гілляка, під яку спритно пірнув юний вершник. Козака мало не вирвало з сідла. Він люто верескнув і одним порухом рвонув з-за плеча гвинтівку. Свиснула куля. Клацнув затвор, і знову — мимо. Втретє йому прицілитись не вдалося. Підскочив якраз поручик Дзюба і зблизька бабахнув з нагана вусачеві в спину. Той відразу ж звалився на пожовкле листя. Саме наскочив і другий козак. Дзюба на якусь частку секунди випередив козака і ухилився від гострого леза шаблі. Вона, як блискавка, шугонула над головою поручика і, не зустрівши опору, тонко дзенькнула, глибоко впилася в стовбурець молодої осики. Дзюба випростався, викинув наперед руку з наганом — і цей біляк розпластався під ногами коня.
Дзюба похапцем витер рукавом піт з чола, зіскочив на землю, притрусив падолистом забитих, затим виламав лозину і погнав самотніх коней у глиб лісу…