Майже ніхто не звернув уваги на Дзюбу, який міцно тримав за руку хлопчика, потім штовхнув його в порожнє купе.
— Сиди тут, а в Києві розберемося з тобою! — сказав офіцер і закрив двері купе. Він вийшов на перон. Василько виглянув з вікна. Ось поручик дістав цигарку, оглянувся. Якийсь дядько швидко клацнув запальничкою і підніс до його цигарки.
Засвистів паровоз. На пероні здійнявся ще більший галас. Поїзд рушив. До купе зайшов офіцер.
— Тобі до Києва треба? — запитав він Василька.
Та хлопчик, насупившись, мовчав.
— Так, ясно, — мовив офіцер, поглядаючи на Василька. Він переконався, що ніякої розмови не вийде, хоча знав, що перед ним зв'язківець Денисенка.
Поручик довго сидів мовчки. Мовчав і Василько.
— То ти мені скажеш, чого їдеш до міста? — згодом запитав поручик.
— А мені говорити нема чого. Батька на війні вбили. Мати хвора. Ось я й шукаю родичів, може, вони не дадуть з голоду вмерти…
Василько хотів щось додати, та затнувся н змовк. В цей час кондуктор повідомив панів офіцерів, що поїзд наближається до Києва.
— Досить нам грати у піжмурки… У місті на вокзалі я тебе навіть трохи відшмагаю, — попередив офіцер. — А там, дивись, ще зустрінемось друзями…
Поїзд підійшов до вокзалу. Офіцер гримнув на хлопчика, потім ухопив за вухо і вивів геть з вагона. Ще й ногою штурхонув…
… Діда Гната Василько знайшов того ж дня.
— Тобі чого? — підняв він на хлопчика свої вицвілі очі.
— Рибки, діду, для старої тітки, хвора вона, — попросив Василько.
Рибалка-бакенщик уважно поглянув на хлопчика і кивнув:
— Ходімо…
— Завів Василька у комірчину.
— Чекає вже, хлопче, риба. Бачиш, у воді чекає. Вже кілька разів іншу ловив, воду міняв, та ніхто не приходить… Думав, може, всіх, бува, перебили…
Потім розповів, що недалеко від базару на Подолі є невеликий ресторан. Треба віднести рибу на кухню. Там дядько Данило візьме її.
Свіжа риба ще тріпотіла у відерці, яке ніс хлопчик. Біля кухні ресторану якийсь дядько саме рубав дрова.
— Рибу приніс? — спитав він.
— Так, для дядька Данила.
Той постояв трохи, потім нерішуче пішов на кухню. Незабаром звідти хутко вийшов чоловік у довгій сірій сорочці з невеликою борідкою. Підійшов до Василька, взявши за руку, завів у невелику підсобну і притис до своїх грудей:
— Васильку, — шепотів він, — Васильку… А я вже так шкодував, що тоді відпустив тебе…
Тільки тепер Василько по голосу впізнав у цьому дядькові з борідкою Денисенка. Важко було справді впізнати ставного, стрункого чекіста. Тільки очі… Карі очі не зазнавали змін.
— Розповідай, — Петро Іванович нахилився до самого Василькового вуха.
Коли вже дізнався про всі події, що трапилися в дорозі з загоном Устименка, знову запитав Василька:
— Сподіваюсь, не з порожніми руками ти й до мене завітав?
— Так, дядьку Петре, не з порожніми…
Василько дістав листа, зашитого в штанях.
Обережно Денисенко розправив той аркуш паперу, поглянув і сховав у кишеню.
— Дякую, синку, тепер я тобі дам кілька адрес. Розноситимеш рибу і передаси тим товаришам, щоб увечері були тут.
… Зібралися підпільники у комірчині бакенщика на Подолі. А серед них Василько впізнав і того поручика, з яким їхав до Києва в одному купе. Ледь блимала свічка, осяваючи змарніле обличчя Петра Івановича.
— Перше ніж ознайомити вас, товариші, з наступними планами наших дій, хочу повідомити, що коштовності київського банку доставлено до Чернігова. Скарб — у наших руках!
Підвівся Василько:
— Дядьку Петре, ви, мабуть, довго тут радитиметесь. То я піду. Мені додому треба. В мене мати строга — як довго дома не буваю, знаєте, як мені від неї перепадає! До побачення…
