— О, це надто дорогий дарунок, — розчулено мовив Дзюба.
— Гадаю, що ви його заслужили, поручику, вірною службою.
— Я вдячний долі, що звела мене з вами, пане полковнику, — гаряче відгукнувся поручик.
Полковнику сподобався цей запал. Він посміхнувся і щиро потис руку молодому офіцерові.
Чередниченко мовчки продовжував чистити коня. Шерсть на Орлі вже аж вилискувала. Коновод випростався і спитав пана полковника, чи не бажає той проїхатись верхи, бо кінь застоявся.
— Не до цього зараз, — кинув заклопотано Пальчевський.
— Тоді, з вашого дозволу, пане полковнику, я трохи проїдусь на ньому.
— Рушай, козаче.
Чередниченко швидко накинув сідло на нетерплячого Орла, підтягнув попругу і, скочивши на коня, зразу ж пустив чвалом. Полковник і поручик Дзюба довго дивилися вслід, захоплюючись конем і вершником.
— Добре доглядає за Орлом, — сказав Дзюба.
— Козак вірніш, хазяйновитий, — погодився полковник.
Потім, щось пригадавши, знову повернувся до ґанку. Поручик теж швидко покинув подвір'я.
БУВ СОБІ ВАСИЛЬКО — ПАНСЬКИЙ ПІДПАСИЧ
— Не варто, сипку, нині ходити до міста. Навколо стріляють, справжнє пекло. Он скільки через наше село війська пройшло. І все на Київ.
Василько краєм ока зиркає на розпашіле обличчя матері. Вона саме дістає з печі дерев'яною лопатою круглі паляниці. В них висівок більше, ніж борошна. Ось уже й останнє темне кружало лягло на припічок. Від паляниці йде тепла, кислувата пара.
— У тітки Гальки й такого хліба немає… Сидить там, у місті, голодна, — промовляє жалісливо Василько, — та ще й хвора. Коли востаннє був, то майже не підводилася з ліжка.
— Знаю, синку, — мати підійшла й провела шорсткою долонею по його білявій чуприні. Та ласка Васильку не сподобалася. Мати гадає, що він ще маленький. А йому вже дванадцять літ минуло. І ось уже котрий рік без батька сам справляється. Вже навіть косити навчився.
Василько зводить на гострому переніссі тонкі, як у дівчини, брови і обережно знімає з голови руку матері:
— Не розпатлуйте, і так чуб не чуб, а наче сніп очеретяний.
— Якби, синку, твоя дорога тільки до тітки Галини вела, я б тоді не так хвилювалася…
— Ви про що, мамо? — сполохався Василько.
— Думаєш, не знаю, чого дядько Грицько часто навідується до тебе і чому ти після того одразу зникаєш з дому?
— Мамо! — Василько докірливо мружить очі. — Дядько Грицько давній батьків товариш. Ото й переживає за нас. То вам просто привиділось, буцім я кудись зникаю…
Хтось постукав у низьке причілкове віконце. Василько схопився і кинувся до сіней. «Про вовка промовка», — майнуло в голові; біля ґанку дядько Грицько тримав на короткому повідну гарячого від бігу коня.
Дядько Грицько був, як завжди, трохи похмурий. З-під кудлатих сивих брів сторожко дивилися зеленкуваті очі.
— Здрастуйте, дядечку, — весело привітався хлопчик. — Дайте покататись на коні!
— Іншим разом, Васильку, — дядько Грицько щільно причинив сінешні двері і трохи відступив від ґанку. Хлопчик рушив за ним.
— Вирушай мерщій до Києва. Якщо червоні затримають, то скажи, щоб негайно відправили до Денисенка. І лише йому або Артемові Груші передаси: «Зрадник поруч, маршрут змінити». Чотири слова… Не забудеш?
— Ні…
Потеплішали очі на дядьковому худорлявому обличчі:
— Поклади в торбу окраєць хліба та, коли знайдеться, кусень сала. Хто, бува, затримає, скажеш: виміняв у селі на сяке-таке, бо дома їсти нема чого.
Рипнули двері. Дядько Грицько замовк.
— Чого до хати не заходите? — спитала мати.
— Ніколи. Саме їхав мимо. Дай, думаю, спадаю, може, є яка чутка про Петра. Зараз дехто повертається з полону…
— Нема вже, мабуть, мого Петра й на білому світі, — зітхнула мати і, безнадійно махнувши рукою, подалася до хліва.
Василько повів гостя до воріт. Зненацька коновод кинувся убік, тягнучи за собою Орла в густі зарості тернівок. Там, припавши до тину, став пильнувати за вулицею.
Обережно виглянув і Василько. По дорозі квапливо йшла струнка чорнява дівчина в довгій спідниці. На голові біла хустка в червону квітку. На ногах нові черевики — рип та рип.
— Нетутешня, — припавши до вуха Чередниченка, видихнув Василько.
— Я її знаю, бісову душу, — процідив крізь зуби дядько. — Не випадково вештається… Ой і чує моє серце — накоїть вона лиха… Васильку… — кинув він і замислився на хвильку. — Гаразд, не гай часу, рушай. Ми вже тут з цією птахою самі що-небудь придумаємо…