Може бути два основних варіанти в напрямах сили вибуху: в напрямку руху планети і проти її руху. Варіантів, звичайно, могло бути більше: під тим чи іншим кутом в кожному з цих напрямів. Але розглянемо тільки основні. При цьому умовимося, що вибух у глибоких надрах кори — це могутній удар на всій планетній кулі.
Для ілюстрації наведемо такий приклад. Ми взяли звичайну більярдну кулю і висвердлили в ній заглибину. Потім у цю заглибину поклали заряд, який має вибухнути. Отвір закрили щільно й міцно. Тепер ми з силою покотили кулю по рівній поверхні і зірвали заряд. Природно, після вибуху напрям руху нашої кулі повинен змінитися залежно від того, з якого боку лежав заряд у момент вибуху.
Перший варіант: заряд лежав на тому боці кулі, куди спрямовано її рух. Припустимо 0,3 кулі роздріблено на невеличкі осколки. Куди полетіли осколки? Вони ще з більшою швидкістю, ніж рухалася наша куля, відлетіли в бік її руху. А 0,7 кулі, тобто основна її маса, була загальмована силою вибуху й закрутилася на місці, як дзига.
Другий варіант: заряд лежав з протилежного боку. Тоді 0,3 маси у вигляді дрібних осколків викинуто вибухом проти руху кулі. Далеко назад осколки не могли відлетіти. Зате основна маса дістала додаткове прискорення і полетіла вперед з блискавичною швидкістю…
Звичайно, малоймовірно, щоб заряд у момент вибуху містився саме в точці, яка відповідає лінії руху, — більш імовірно, що заряд буде під якимось кутом до цієї лінії. Це надасть рухові деякого відхилення — куля покотиться вперед не по прямій, а під кутом…
Звісна річ, планета — це не більярдна куля. Вона рухається по своїй орбіті з швидкістю, яка вимірюється десятками кілометрів на секунду. І коли проти її руху спрямувати сильний вибух, який має нібито загальмувати її рух, вона не зупиниться і не закрутиться дзиґою. Вона просто вибухне. І навіть не вибухне — вона розіб’ється об цей велетенський вибух. Якась частина її маси (нехай ті ж 0,3) дістане додаткове прискорення і назавжди вийде за межі Сонячної системи або на її далекі околиці. Решта маси (0,7) буде розкидана вибухом так, як розкидані астероїди і метеорний пил.
Якщо вибух величезної сили спрямувати не проти руху планети, а в напрямі її руху, то буде загальмована й розкидана менша її частина (0,3), а основна маса дістане додаткове прискорення, ступінь якого залежатиме від сили вибуху.
Те, що якась частина матерії ніби гальмується вибухом, допомагає зрозуміти, чому найкрупніші осколки планети схрещують свої орбіти в точці, де мала міститись планета. Осколки схрещують свої орбіти там, де вони були загальмовані вибухом, спрямованим проти їхнього руху, коли вони перебували в складі планети-матері. Вибух назавжди змінив шляхи їхнього руху. Але в них є одна спільна точка, звідки вони почали свої нові шляхи, — точка схрещення.
Та чи можна припустити, що навіть такій величезній масі (0,7 маси Землі) можна надати прискорення, яке викине її з власної орбіти, й планета піде гуляти невідомими шляхами, лишивши в межах орбіти лише обрубаний вибухом астероїдний хвіст? У попередньому розділі вже говорилося, що вчений із світовим ім’ям В. Г. Фесенков припустив можливість такої прогулянки навіть без будь-яких очевидних причин. Інший видатний вчений І. І. Путилін припустив загадкове прискорення в обертанні планети, що, на його думку, призвело до катастрофи.
Поговоримо про маленьку одиницю матерії — атом. Як у випадку з Арізонським кратером і цирками Місяця, так і тут можна твердити — атом відрізняється від Сонячної системи тільки розмірами. (Цілком буквально цього розуміти не можна — кількісні зміни визначають і зміни якісні).
Людям Землі надто важко уявити, що вони живуть лише на електроні, який обертається навколо атомного ядра, — Сонця. Але для всесвіту, навіть для нашої галактики, Сонце разом з усіма планетами є не що інше як атом.
І все ж таки нам набагато легше уявити виліт із атома якогось невидимого електрона, ніж під впливом прискорюючих сил виліт величезної планети з Сонячної системи. Проте матерія живе за своїми власними законами, які не залежать від нашого способу мислення. Вона вимагає, щоб ми своє мислення підпорядковували законам її руху.
Електрон, на якому ми живемо, кохаємо, мріємо, рухається навколо атомного ядра — Сонця — з разючою швидкістю — близько 30 км на секунду. Що б сталося з нашою Землею, коли б ми надали їй додаткового прискорення? її орбіта почала б катастрофічно розширюватись, і Земля все далі й далі відходила б од Сонця. Такі закони руху в атомі, на дитячій каруселі, в Сонячній системі.