Вони підходили до берега. Лункіше чувся гомін прибою.
Зійшов блідий місяць. Повиднішало.
— А куди тримає курс ваш корабель? — запитав Павел.
— Курс у нього постійний: Європа — Індія. Але цього разу йдемо в Росію по хутро.
Понад самою водою сунула ватага матросів. Незабаром вітерцем принесло й їхню бадьору пісню.
Ясної зоряної ночі, у світлі повного місяця, Стамбул із своїми сотнями мінаретів нагадував велетенський корабель, що кинув якір біля морської затоки, наче притрушеної жовтогарячим інеєм. Брукована вуличка стрімко вела до води. При березі з'юрмилася ціла флотилія рибальських човнів, які тихо погойдувались на хвилях.
Гонсалві притяг до себе гостроносого човника, стрибнув у нього й перетнув ножем мотузку, що нею суденце було припнуте до на-кола. Павел ускочив слідом за португальцем. Кілька поштовхів веслами — і човник, мов риба, полинув у море, лишаючи по собі вузький сріблястий слід.
Корабель «Каталонія» з опущеними вітрилами дрімав біля причалу. Не видно було жодного вогника, не чути на палубі ніякого гомону. Екіпаж спав. Хвилі ліниво погойдували корабель. Поряд стояв на якорі англійський кліпер. Ліворуч вимальовувався сивий корпус есмінця. Серед цілої ескадри буксирів та транспортів примостилось єдине пасажирське судно.
Гонсалві підігнав човен до «Каталонії», сплеснув востаннє веслом і зупинився під канатною драбиною.
— От ми й удома! — засміявся він і жестом запросив географа зійти вгору.
На палубі панувала тиша. Не видно було ані живої душі. Та раптом поблизу залунали чиїсь швидкі кроки, й з пітьми виринула людська постать.
— Гамба, Гонсалві! Господарю! Ти живий? — почувся плачливий хлоп'ячий голосок.
Тільки тепер Павел уздрів те саме негреня, яке кілька днів тому разом з Гонсалві заходило до кав'ярні Шерифа-аги.
Гонсалві спочатку здивовано здвигнув плечима, але, зустрівши переляканий хлопчиків погляд, голосно засміявся:
— Домбо, друже! Що це ти надумав?
Чорний напівголий хлопчик довірливо глянув на Гонсалві, але вуста його ще й досі тремтіли, а в очах блищали сльози. Якусь мить він стояв мовчки, потім раптом підстрибнув, ляснув себе по колінах, по голих грудях і всміхнувся.
— Гамба! Я шукай, шукай, скрізь шукай — і ніде не знайди Гонсалві! Не знайди! — торочив хлопчик ламаною португальською мовою.
— А я осьде, друже! Живий і здоровий! — розвів руками Гонсалві й знову засміявся.
Домбо аж задихався від хвилювання. Радіючи, що Гонсалві повернувся, він і сміявсь і зітхав, а в очах йому блищали щасливі сльози.
— Ну, чого ти хвилюєшся, Домбо? — спитав Гонсалві й лагідно поплескав малого по плечі.
Негреня ніяково закліпало очима.
— Соріні сказав: «Твоя господар убитий!»
— Соріні? — здивовано звів брови португалець. — А він же звідки знає? От бісів морж! Ну, то й що?
— І Домбо плач, плач! Не побачу більше гамба! Що Домбо роби сам?
Хлопчина звів очі на Гонсалві, а той сопів, бубонів і насварявся на якогось Соріні, що так жорстоко пожартував з його маленького друга.
— Ох і роз'юшу я йому колись носа! Але ж яке брехло!
Потім обійняв Домба за плечі:
— Сумно було без мене?
— Сумно, сумно! — захитало головою негреня.
Гонсалві обернувся до Балканова:
— Ось рекомендую — мій друг Домбо. Чудовий хлопець, чиста душа. Спритний і ретельний юнга. Прихилився до мене, мов до батька. Теж сирота… Вірніше, батько в нього десь є, але його силоміць погнали на роботу. З Домбом у нас однакова доля: обоє безпритульні. Оця шкарлупина — єдиний наш пришиб.
Домбо не подав руки, а привітався за звичаєм свого племені: двічі ляснув себе по колінах, потім у груди, а тоді підняв спис над головою й повільно торкнувся ним свого плескатого носа.
— Ну, а тепер ходімо до каюти, — запросив гостя Гонсалві.
Домбо почалапав уперед. Зарипів трап. Грюкнули двері.
Гонсалві крокував повагом, урочисто, як людина, що показує гостям свій власний дім. Він розмахував великими руками й казав басом:
— Ви перебуваєте в нейтральній зоні. Тут море, яке належить усім. Шкода, що не можу запропонувати вам нічого ліпшого, але в заїзді ще гірше: не дадуть спати стамбульські блощиці. Там їх хмари! А на кораблі затишніше й чистіше. Я ніколи не забуду вашої послуги, віддячуся вам, хай і скромно.
— Навіщо ви таке говорите, Гонсалві? Я просто виконав свій людський обов'язок. Це ж образливо — чекати винагороди! Ми з вами вже стали друзями. Зустрічатимемось і надалі.
Гонсалві махнув рукою:
— Навіщо скромничати? Я вам завдячую своїм життям!