Небо на сході зайнялося рожевим сяйвом. Стамбул прокидався. Тихенько хвилювалось море. З масно-синього воно поступово ставало вишнево-червоним, доки над водяним простором спалахнули перші сонячні промені. Гребінці хвиль яскріли, мов розпечені; здавалося, з неба сипонуло діамантовим дощем.
У штурманській каюті й досі світився ліхтар. Сонце злодійкувато заглянуло в ілюмінатор, і на стіні затремтіло золотаве коло.
Гонсалві з Павлом, повідкидавшись на спинки стільців, не чули ударів годинника й не помітили сонячних променів, що прокралися до каюти.
Тихо рипнули двері. До каюти обережно зазирнуло чорне хлоп'яче обличчя, й здивовано блимнули двоє бистрих ясних оченят.
— Гамба! Гамба, ти не спав? — пролунав дзвінкий голос.
Гонсалві й Павел разом повернули голови. В двері заглядав Домбо. Ставши на порозі, він розгублено кліпав то на штурмана, то на гостя, потім, закусивши губу, ввійшов.
— Гамба! Що гамба робив? Ой, гамба! — повторював хлопець, хитаючи головою й підозріливо озираючись.
Гонсалві всміхнувся, вхопив негреня за руку й притяг до себе.
— Кажи, друже, що скоїлось? — поспитав він.
Домбо показав рукою на пляшки, консервні коробки, глянув у ілюмінатор і знизав плечима:
— Де спав Гонсалві?
— Ми з географом і не лягали, — відповів штурман, позіхаючи й потягаючись.
— Гамба вмирай буде! — злякано вигукнув Домбо й помацав штурманові лоба, як це зробив учора Гонсалві, коли негреня, бліде, куняло в каюті.
— Байдуже, друже, байдуже, — махнув рукою Гонсалві.— Не хвилюйся. Мені не першина не спати. Не помру! Ця ніч була для нас надзвичайно щаслива. І на диво коротенька. І коли тільки воно встигло розвиднітись?
Гонсалві глянув на дзиґар і здивовано звів брови:
— Ти ба, вже п'ята година! А ми могли б розмовляти ще цілу добу!
В каюті запала тиша. Домбо не відходив од штурмана. Павел дивився на тендітне чорне тільце з татуйованою шкірою, на великі полохливі очі. Потім запалив нову цигарку й глянув на свого кишенькового годинника. Таки й справді п'ята!
Першим порушив тишу Гонсалві.
— Звари нам кави, — наказав Домбові. — Але мені не клади жодної грудочки цукру!
Домбо лукаво блимнув на нього, всміхнувся й підморгнув, чим, певно, хотів сказати, що таки вгадав — штурман хворий. Потім вискочив з каюти, і його кроки залопотіли палубою.
— Коли вирушаєте? — спитав Павел.
— За дві години.
Сонце затопило каюту м'яким приємним сяйвом. Гонсалві погасив ліхтар. Годинник-дятел рівномірно цокав. За кожним разом птах розтуляв дзьобик, неначе ковтав минулу секунду. Очі фосфоресціювали. Птаха було зроблено так управно, аж здавалося, наче він живий: дзьоб ворушився, пір'я блищало проти сонця, очі зиркали гостро.
Дивлячись на годинник, Павел замислився.
Гонсалві встав, знову потягся, вийшов з каюти й незабаром повернувся. Балканов сидів, як застиглий.
— Чом задумалися, географе? — запитав штурман. — Чи не годинник мій, бува, сподобався?
Павел стрепенувся, відвів погляд від годинника й глянув на цигарку, що дотлівала в попільниці-мушлі.
— Дятел нагадав мені про рідний дім, — сумно всміхнувся він. — Коли я був такий, як оце Домбо, то змайстрував собі рогатку. На обійсті в нас росла стара ялина. Щодня до неї прилітав дятел з двома синицями-вартовими. Сяде дятлик на ялину, зіпреться на куценький хвостик, наче на стілець, і заходиться вистукувати дзьобом. Він стукає, на землю сиплеться тирса, а синички чатують, чи не впаде в дятла з дзьоба щось споживне. Та тільки-но я підступав до ялини, синиці-вартові здіймали тривожний писк і дятел летів геть.
Географ зітхнув і, підперши голову обома руками, повів далі:
— Одного разу я чатував на того дятла. Батько щось цюкав біля дровітні. Раптом хвіртка з гуркотом розчинилась, і до двору вдерлася ціла зграя турків, озброєних рушницями й пістолями.
Угледівши їх, батько з розгону переплигнув мур і зник у лісі. Турки майнули за ним. Залунали постріли. Зчинилась веремія. Хтось виказав таємний революційний комітет. Мій батько як зник у лісі, то тільки ми його й бачили.
Збігло чимало часу, але поліція не давала нам спокою. Кілька разів забирали й мене, й матір, жорстоко били та все випитували, де батько.
Дятел і далі літав на ялину, але я вже не чатував на нього. Тільки заздро дивився: чом не маю крил і не можу полетіти над горами, над лісами!..
Тепер мені доводилося допомагати матері. Діти на вулиці перешіптувались, мовляв, мій батько став гайдук[31]. А моє серце сповнювала гордість.