Найважче лишилось позаду. Гонсалві й Павел полегшено відітхнули. Домбо побіг пакувати свої речі.
За спільно складеним планом треба було налаштувати два пістолети, торбинку патронів для особистої охорони, фальшивий пашпорт на ім'я Сілви Порту, з яким географ подорожуватиме португальськими колоніями. Рушницю привезе з собою штурман «Севастополя». Тепер лишається подбати про кошти. Павлові треба негайно надіслати до Софії телеграму з проханням переказати певну суму грошей.
Боцманський ріжок утретє розітнув повітря. «Каталонія» здійняла якір. Палубою сновигали матроси. За бортом тихо гомоніло розбуджене море. Подекуди на його поверхні спухали хвилі, схожі на темні прозорі міхури. Вітрила лопотіли під подихом уранішнього бризу. Шовковий португальський прапор, тріпочучи од вітру, виблискував, мов опал.
За хвилину-другу пролунав сигнал рушати. «Каталонія» легенько ворухнулась і, мов попелястий морський птах з білими крилами, підірвалась од причалу. Штурман стояв на палубі й махав своїми здоровенними руками. ІІлнел почув позад себе затамоване схлипування — то плакав Домбо. Він стояв, простягти руки вперед, туди, де на хвилях погойдувався корабель, і неначе намагався дотягтися до свого любого гамби Гонсалві.
Павел і Домбо стояли на березі, доки «Каталонія» зникла за обрієм… Порт потроху прокидався. Попід берегом повільно повзли біржі й невеличкі вантажні суденця. За ними, Мої» сарана, сунули рибальські човни. Серед людського гамору та галасу чути було, як торохтіли вози, іржали коні, ревли віслюки, рипіли немащені колеса: «Шербет! Шербет![33] — вигукували хрипкими голосами продавці. «Боза, солодка бозичка![34] — протяжно співав якийсь албанець. «Салеп! Салеп![35] — горлав старий турок з цапиною сивою борідкою.
Цілі метки вантажників у лахах з товстелезними мотузками за плечима ледачкувато порозлягались на сонці, не випускаючи з зубів довгих люльок. Рій замурзаних турченят з неймовірним вереском подався назустріч розкішній європейській яхті, що саме кидала якір у бухті Золотий Ріг. З навколишніх руїн та хиж сходився старцюватий люд, що сновигав у порту й пропонував свої руки за шмат хліба.
Таким літнім ранком Стамбул відкриває своє справжнє обличчя — дахи та жебри працелюбного народу і розкіш та блиск беїв, пашів і багатих урядовців.
Павел та Домбо насилу продерлись крізь цей натовп.
Вузенька й крива брукована вуличка привела двох перехожих до високого муру з широченною ґратчастою брамою. Крізь грати виднівся розкішний парк. З глибини його з-під густих кипарисів визирав білий палац із мармуровими сходами. Над золотавим піском алеї посхиляли віти старі смоковниці, плакучі верби та різні південні чагарі. Троянди поширювали в повітрі п'янкі солодкуваті пахощі. Підперши мур спиною, обіч брами куняв миршавенький сивий дідусь, сліпий на одне око.
— Агов, діду! — гукнув Павел. — Як потрапити до Хатпазару?
Турок спросоння сіпнувся й підвів голову.
— До Хатпазару? — перепитав він і замислився. Потім ціпком накреслив на землі цілий лабіринт вулиць.
— А що отам? — показав рукою Павел на палац у парку. — Музей?
— Цитьте — приклав дідусь палець до губів. — Де там музей! Це палац Шекир-паші! Тут у нього гарем з двадцятьма красунями.
А ще старий пояснив, що коли хто проїздить поблизу гарему, той повинен обмотувані коням копита ганчірками, щоб не цокали, її дзвіночки затикати соломою.
Балканов засміявсь і рушив далі. Старий турок перелякано відсахнувся. Домбо ще кілька секунд роздивлявсь на мармуровий палац у мальовничому парку, та вгледівши, що Павел пішов, і собі подався за ним.
— А гамба має бохобохо? — запитав Домбо, наздогнавши Павла.
— Ні, — відповів той, здогадавшись, що мовою Домба «бохобохо» — це великий будинок. — Такі бохобохо мають лише ті, хто торгує людьми з твого племені, та ще власники кораблів, таких, як «Каталонія». Люди працюють, а багаті користуються з їхньої праці. Зрозумів?