— Будь ласка! — сказав козак, витягай з кишені галіфе запечатаний пакет. Потім відступив на крок і зачекав. Павел тремтячими пальцями розірвав конверт і прочитав лист, помережаний великим чітким почерком самого посла. Той сповіщав, що за наведеними довідками Донча Балкана дійсно 1878 року було перевезено до Стамбула, але тепер проти його прізвища зазначено: «виписаний»…
Подякувавши козакові, Павел пішов до своєї кімнати. Прочитавши листа ще раз, замислився. Лишалась остання надія — навідатись до Бал Капан-хана, заїзду, де колись збиралися ремісники — болгари Стамбула.
Наступного дня Балканов довго блукав лабіринтами старого Стамбула поблизу порту Золотий Ріг, доки нарешті знайшов той заїзд. Увійшов крізь важку залізну браму, що хрипко й протягло зарипіла. Перед Павловими очима виросла величезна двоповерхова старовинна споруда, вкрита дебелою іржавою бляхою, ніби поросла темно-рудою пліснявою. Справжній караван-сарай![19]
На подвір'ї тхнуло сирістю, трухлявою деревиною й кавою.
Павел зупинився, охоплений хвилюванням. То оце й є те саме старе «консулате», як називали колись Бал Капан-хан стамбульські болгари?
Біля дверей стояв ревний вартовий караван-сарая, який звечора замикав, а зранку відмикав приміщення довжелезним ключем.
Все тут було таке, як розповідали колись копривштицькі абаджії. Прямокутна споруда скидалась на прадавню фортецю з потемнілого каменю. Вздовж стін першого поверху чергувалися двері й вікна напівтемних і сирих крамничок та майстереньок, позачинених на прогоничі й позамиканих. Широкі кам'яні східці вели до склепистого другого поверху, де містилися конторки ремісників та крамарів. Їхні вікна й пороги виходили просто на терасу, що оперізувала поверх з усіх чотирьох боків. Кожна конторка колись мала окуті залізом двері, а за конторкою містилася маленька келійка з ліжком.
Павел зайшов на бруковане подвір'я, й кожен його крок відбивався дзвінкою луною. Павлові пригадалися всі події, пов'язані з оцим історичним місцем. Десь тут має бути кімнатка, що в ній мешкав книговидавець Іван Богоров. А отам скраю була келійка, в якій прийнято рішення розпочати боротьбу за незалежність від грецького духівництва… Цими сходами не раз підіймався фундатор болгарської поезії Петко Славейков.
Навпроти Бал Капан-хана, на вулиці Тахта-кале, 10, містилася книгарня Болгарського друкарського товариства «Промишленіє», звідки література рідною мовою розповсюджувалася по всій Болгарії. Трохи далі була редакція газети «Македонія»», що її випускав поет Пенчо Славейков, син старого Петка.
Тут зустрічалися революціонери з усіх куточків Болгарії. Дехто приходив сюди під чужим прізвищем, про людське око пропонував сорочки, сукно, котленські рядна, чіпровські килими тощо, а вночі, в темних кімнатках караван-сарая, при тьмяному світлі лойової свічки готувалися сміливі змови й повстання проти оттоманської[20] влади.
Тепер це старе бунтівниче гніздо було сумне й занедбане. Тільки горобці билися на брукові, дзвінко цвірінькаючи й тріпочучи крильцями, але згодом птаство знялося й сивою зграйкою розтануло за мурами.
Сонце закотилося за дах. На двір лягла довга тінь. А там, куди ще падало сонячне проміння, на вичовганому граніті бруківки колючими іскринками спалахували кришталики кварцу.
Десь рипнули двері. Павел схаменувся. Із глибини подвір'я плентавсь обшарпаний згорблений дід з довгою й сивою, мов мичка, бородою. Він невпевнено переставляв слабі ноги й пильно дивився підсліпуватими сльозавими очицями на відвідувача.
Своїм рам'ям та виснаженим зморшкуватим обличчям дідок нагадував старців, які жебрали в районах Пера, Топ-хане та Аксарая, пригнані голодом до Стамбула аж із Анатолії.
— Що привело тебе сюди, ефенді[21]? — зашамкотів старий. — Кого шукаєш?
— Кого шукаю? Гм, та бодай кого! — відповів Павел. — Ти давно тут мешкаєш?
— Уже чимало років, ефенді.
Павел почав розпитувати за свого батька, але старий турок нічого не міг згадати. Прізвище нібито й чував, але його слабка пам'ять уже не зберігала нічого. Кілька разів він прикладав палець до лоба, повторюючи прізвище, але кінець кінцем покрутив головою:
— Дурний я вже став, чоджум[22]. Ти краще сходи до Халіла-аги.
— А хто він такий, той Халіл-ага? — запитав Балканов.
— Він тримає кав'ярню у Валіде-хані. О, він знає багато, дуже багато, ефенді. Піди до Халіла-аги. Аллах зберіг його пам'ять. Халіл-ага багатьох людей знає!
Павел тицьнув монету в чорну, мов з берестової кори, руку й швидко покрокував до брами.