— А де це ваш ясновельможний лорд?
— О, він уже подався геть, поперекидавши все догори ногами. Незрозуміло, як це він у пошуках хлопця не порозпорював наших камзолів.
— Навіщо йому здався той хлопець?
— Він учинив замах на життя його ясновельможності. Шпурнув каменюку.
— Я не ганю хлопчину. Сподіваюся, що його не спіймають.
— Та де там. Його ясновельможність сказали, що обшукають усеньке місто і виставлять варту на всіх шляхах.
— Он воно що. Виходить, бідолаха не має ніякої надії на порятунок.
— Ніякісінької.
Цю мить пролунав новий, спокійний і байдужий голос:
— Перший і другий убивці — ви готові до виходу?
— Так, так, готові, — озвався Боб, і вони поспішилися з кімнати, щоб вчасно з'явитися на сцені. Їм було байдуже, кого зображати — убивць, ченців чи плакальників. Для них це була просто робота. Я їм позаздрив.
У скрині було душно, але я боявся вилізти. Навіть коли навколо панувала тиша, я не був певний, що в кімнаті немає якогось актора. Може, я ще б ризикнув показатися Бобові, що, коли вірити його словам, поставився б до мене прихильно і не виказав би мене. Але я не міг покластися на інших. Отож я залишився у задушливій скрині, чекаючи, що, зрештою, мені трапиться нагода втекти.
Протягом усього того пекучого літнього дня навколо мене розвивалася трагічна історія короля Річарда Третього. Співали сурми, дріботіли барабани, а коли за сценою мав лютувати бій, усі вільні актори щосили тупцювали навколо мене, відчайдушно горлаючи, гупаючи ногами і крешучи мечами, щоб створити гам, наче стиналися багатотисячні армії. Голова в мене аж розверталася од болю. Лежачи на твердому дні дерев'яної скрині, я відчував кожне двигтіння підлоги. Мене ледве не доконала задуха й смертельна втома після безсонної ночі, але через несусвітний галас я не склепив ні на хвилю очей.
Виходить, сер Філіп обшукує місто. Лаштується виставити сторожу на всіх шляхах. Оце то становище! Хоч я не раз рятувався од не меншої, здавалося б, небезпеки, зараз мене поступово охоплювала тупа байдужість. Я прагнув лише одного: щоб швидше настав кінець цим карколомним пригодам, хай навіть я попаду до рук ворога.
Нарешті п'єса скінчилася. Я чув оплески глядачів, гомін людей, що розходилися, жваві балачки акторів, які вешталися навколо. Дехто розмовляв про грошовий збір; їх, очевидячки, потішила звістка, що воротар зібрав майже сорок шилінгів. Інші передавали стиха один одному плітки, когось гудили: Вільям Десмонд, мовляв, став надто гладкий, щоб грати Річарда, «леді Анна» ніяка, а комусь зовсім не хочуть давати пристойної ролі. Раптом розмови припинилися, бо до кімнати вскочив товстун, що, за всіма ознаками, був хазяїн трупи.
— Ану ворушіться, хлопці! — мовив він. — Скидайте мерщій костюми та пакуйте манатки: вози вже стоять готові. До Кендала двадцять п'ять миль з гаком, а ви знаєте, які тут дороги. Поки доїдемо, й стемніє.
Кендал! Крізь морок відчаю блиснув промінь надії. Значить, наприкінці цього ж дня актори виїдуть до Кендала! Аби тільки мене ніхто не викрив, я промину сторожові кордони сера Філіпа… Потрапити до Карлайла, може, було б і краще, але опинитися в Кендалі теж непогано. Аби тільки ніхто не заглянув у мою схованку…
Марні сподівання. А може, якщо я здамся на їхню ласку, вони мене не викажуть? Навряд чи вони вподобали сера Філіпа за те, що він удерся до них під час вистави. Отож у них немає особливих підстав робити йому послугу.
З іншого боку, міркував я, мандрівні актори страшенно бояться суддів. У кожному місті їм перш за все доводиться прохати дозволу дати виставу, і, якщо виявиться, що вони допомагають злочинцеві (дивно було усвідомити, що я — злочинець!), їх, чого доброго, назавжди позбавлять права виступати на кону. До того ж серед цього злиденного люду міг знайтися якийсь бідолаха, що спокусився б на обіцяну від сера Філіпа винагороду і виказав би мене.
Ні, я не хотів покладатися без конечної потреби на акторів.
Люди почали спаковувати реквізит. Вони грюкали ящиками, дорікали один одному, що беруть речі, а потім не кладуть їх на місце. Всі ганяли з різними дорученнями двох чи трьох хлопців, що були в трупі. Посеред цієї веремії до кімнати вскочила дружина господаря заїзду і зняла страшенну бучу за кварту еля, що її хтось узяв і не заплатив. Тепер, коли актори поскидали свої костюми, вона не могла пізнати того, хто замовляв ель, а сам винуватець не хотів признаватися. Я так і не дізнався, чим скінчилася ця пригода. Один хлопець спитав: