— Добре, що тобі не треба вже виходити на сцену, — зауважила вона, кольнувши мене голкою між лопаток. — Як тобі п'єса?
— П'єса дуже гарна, — ввічливо відповів я.
— Мене тішить, що молодий Шекспір взявся писати комедії замість тих галасливих історичних драм, де щодесять хвилин відбувається битва, а між битвами одна-дві страти, щоб захопити публіку. В житті, гадаю, і так доволі трагедій, отож треба дати глядачам щось легеньке, як оці «Два веронці». Та й нікому тепер, коли помер бідолашний Кіт Марло, писати трагедій…
— А хто він був такий?
— Найкращий серед драматургів! Побачив би ти його «Доктора Фауста» — ми й досі часом ставимо цю річ. Або «Мальтійського єврея». Які він писав п'єси! Він був не старший за того юнака з Уорвікширу, але те, що Шекспір написав або напише, не можна навіть порівняти з його творіннями.
— А що сталося з містером Марло? — спитав я.
— Його закололи кинджалом, — зітхнувши, відповіла жінка. — Ми так і не дізналися, як це насправді сталося, і навряд чи коли дізнаємося. Та цур йому… Поговоримо за щось інше. В тебе, Пітере, гарний голос. Невже ти не хвилювався від думки, що на тебе дивиться стільки люду?
— О ні, — відмовив я.
Це була правда. Я не зважав на людей у дворі. Лише раз, коли я співав останню строфу, мене раптом охопило те ж саме дивне відчуття, що хтось за мною стежить. Я не беру до уваги загалу глядачів, що відверто дивилися на мене. Ні, хтось пильно вп'явся в мене поглядом з якоїсь потаємної схованки.
Те відчуття було таке загадкове, що я ніяк не міг пояснити його. Отож я нічого не розповів місіс Десмонд і скоро геть забув про нього.
Той вечір ми провели дуже весело. Перебувши ніч просто неба, актори заощадили гроші й нині вирішили себе винагородити. Вони замовили кращу, ніж звичайно, вечерю. Всі віншували мене з успішним виконанням моєї маленької ролі, а Десмонд сказав:
— Чому б тобі, Пітере, трохи не помандрувати з нами? Ми їздитимемо ще місяців зо два. А на зиму повернемося в Лондон. Хто-зна, що нам доведеться робити далі, але навіщо завчасно сушити собі голову?
Навіщо завчасно сушити голову? Непоганий девіз, подумав я і прийняв запрошення. Засинаючи того вечора на постелі з різноманітних бебехів, я радісно мимрив: «Я їду в Лондон. У мене є робота. Я актор!»
Від захоплення я був сам не свій, але тієї ночі ніщо в світі не примусило б. мене відмовитися від сну. Я міцно спав аж до світанку, коли, очевидячки, мене збудив якийсь шурхіт. Я враз звівся на ліжкові, кліпаючи очима в сірому ранішньому світлі.
Відразу ж мене пройняла певність, що в фургоні хтось є. Та хоч би я і мав щодо цього якісь сумніви, то вони б умить розвіялися. Не встиг я повернути голови, як біля мого правого вуха пролунав тихий, але виразний голос:
— Якщо ти хоч писнеш, я тебе проткну ножем!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
НЕСПОДІВАНИЙ СУПЕРНИК
Вам, напевно, доводилося зазнати жахливого відчуття, коли серце підскочить од страху й замре — ніби зависне між стелею й тим місцем, де йому належить бути. Саме так повелося у той мент моє серце.
— Обіцяй, що не будеш галасувати, — знову промовив голос.
Тепер я почув, що це був хлопчачий голос, але виразний і мелодійний. З його тону я міг зробити висновок, що моїй горлянці не загрожувала дуже велика небезпека.
— Гаразд, — промимрив я і, спершися на лікоть, повернув голову.
Позад мене стояв навколішки хлопець. Він і справді тримав невеликого ножа, що виблискував у сутінках. Хлопець був невисокий на зріст і, мабуть, років на два молодший за мене. Мені стало соромно за свій переляк.
— Що ти тут, хлопче, робиш? — напрямки спитав я, пригадавши, що як член трупи маю пильнувати речей.
— Те ж саме, що й ти, — з викликом відмовив він. — Одсипаюся.
— Але я актор.
— Відколи це ти став актором?
Мені страшенно захотілося у відповідь на ці слова затопити йому в пику, але я стримався. Адже це було б несправедливо. І я лише порадив йому не стромляти свого носа в чужі справи. Він посміхнувся і озирнув мене з ніг до голови, наче коня на Кезікському ринку.