— Мабуть, я теж стану актором, — недбало сказав він.
— Та невже? — зневажливо пирхнув я. — Це не так просто, як тобі здається.
— Але не дуже й складно… якщо ти спромігся ним стати.
Я спитав, чи не хоче він дістати доброго ляща. Хлопець одказав, що ні, він, мовляв, хоче дістати роботу. Я запевнив його, що таких, як він, волоцюг на дорогах Англії більше, ніж собак нерізаних. Що ж до акторської роботи, то я йому прямо не збрехав, а тільки висловив сумнів, щоб у трупі Вільяма Десмонда були вільні місця.
Прошу вас, не подумайте, що я діяв за приказкою: і сам не гам, і другому не дам. Ні, я просто боявся, що в трупі буде ще один камберлендський хлопець. Адже я хотів ушитися з Камберленду і замести свої сліди, щоб сер Філіп Мортон ніяким робом не довідався, де я. До того ж цей хлопець був страшенно самовпевнений; він, чого доброго, матиме великий успіх на сцені і посяде моє місце.
Він подивився на мене, глузливо посміхаючись на весь рот, і сказав, навмисно розтягуючи слова:
— А ти, я бачу, ще й брехати добре вмієш.
Тепер я збагнув, що це він таємно стежив за мною минулої ночі, коли ми сиділи побіч шляху. Це він крався відтоді за нами, підбираючися ближче й ближче… Він, очевидячки, знав про мене значно більше, ніж йому належало б знати.
Але я не міг стерпіти, щоб якийсь хлопчисько називав мене брехуном. Отож я скочив на ноги й замірився на нього кулаком. Але він ухилився від удару, проскочив у мене під рукою і вистрибнув через задок фургона. Я стрибнув слідом за ним. У дворі була помпа, і я вирішив, що непогано було б потримати його хвилини зо дві під холодною водою, перш ніж викинути на вулицю. Але я так і не зробив цього. Біля помпи стояв Вільям Десмонд. Він підставив свій карк під струмінь крижаної води — чого ніколи не робили інші актори.
— В чому річ? Що тут діється? — запитав він, випростуючись і переводячи погляд з мене на чужого хлопця.
— Оцей дурник… — почав був я.
— … хоче вступити у вашу трупу, — перебив мене хлопець і зробив реверанс, що не осоромив би й фрейліну королеви. Десмонд аж рота роззявив од такого дива. Перш ніж він устиг вимовити хоч одне слово, хлопець квапливо додав: — Загадайте йому зробити реверанс; закладаюся головою — не зможе. Він не кращий за всіх інших хлопців, що перебували у вашій трупі, містере Десмонде, — як їх не одягай, а вони не схожі на жінку, просто хлопаки в спідниці.
Хоч Десмонд уже розтер рушником своє тіло до червоного, але, почувши таке, він почервонів ще дужче.
— Ану спробуй, Пітере, — звернувся він до мене.
Я спробував, і в мене нічого не вийшло — адже я ніколи не придивлявся, як його роблять. Тоді я спробував знову: виставив наперед одну ногу і присів, спираючись на другу. Якусь мить я хитався, а потім утратив рівновагу і ляпнув просто в грязюку біля помпи. Мій настрій зовсім не поліпшився від того, що Десмонд і хлопець зайшлися щирим реготом.
— Мені бракує досвіду, — сказав я. — До того ж, аби я вбрався у жіночий одяг, було б набагато легше.
— Маєш рацію, — відказав Десмонд, очевидячки жалкуючи, що сміявся з мене. — Актора цінять за гру, а не за те, як він робить реверанси.
— Сподіваюся, що так, — одразу ж погодився хлопець. Обличчя в нього умить змінилося і прибрало щонайтрагічнішого виразу. Аби я дав волю заздрощам, то сказав би, що він скидається на клишоногу качку, яка конає, витягаючи шию. Але, на щастя, я вчасно зауважив, що Десмондові очі запалали цікавістю, коли хлопець почав декламувати:
Проказавши кілька рядків, він ураз перестав бути вдовою, що тужить за померлою дружиною, і перетворився на грайливу дівчинку з якоїсь комедії.
— Доволі! — сказав Десмонд. — Де ти навчився грати, хлопче?
— А яке це має значення, сер? — відповів той, одводячи погляд.
— Гадаю, що ніякого… У тебе є хист. Ти можеш стати нам у пригоді. Як тебе звати?
— Кіт. Повне ім'я Крістофер.
— Кіт… а на прізвище?
— Кіт Керкстоун, — не вагаючись відповів хлопець, але з його тону я зрозумів, що він бреше. Я так і сказав, бо й досі злостився на нього за те, що він назвав мене брехуном — і до того ж назвав справедливо.
— Хай він не розказує байок, — втрутився я. — Керкстоун зовсім не прізвище. Це назва гірського перевалу, що веде до Петердейла.
В блакитних очах хлопця спалахнула лють, а його носик зневажливо зморщився. Та коли він повернувся до актора, його обличчя світилося чарівною усмішкою.
— Ну що ж, тим більше надії, що це ім'я мене не підведе!