Мені загрожувала не лише зима, а також і закон.
Правду казати, закон не мав милосердя до простого чоловіка, що опинився без роботи, його чекала важка кара, а якщо десь поблизу вчинявся злочин, його підозрювали першого. А коли вже його підозрювали, то завжди визнавали за винного. А коли визнавали за винного, то відбатожували і випалювали тавро на правому вусі. Якщо він попадався вдруге, то кара була ще важча, а за третім разом його чекала смерть. За правління нашої королеви щороку на шибеницю попадали сотні людей, і я певен, що багато хто з них зовсім не заслужив на таку кару.
Але я знав, що на мене й без того чигатиме небезпека. Закон про бідних каже, що чесна людина, яка лишилася без роботи, може дістати допомогу від парафії — тієї, що до — неї та людина належить. Якщо я навіть помиратиму з голоду, то ніде, ні в Ебінгдоні, ні в Лондоні, ніхто мені не дасть жодного пенні. Мене відішлють до моєї парафії в Камберленд на утримання односельців — само по собі це було б не дуже погано, але ж тоді я потраплю прямісінько до рук свого ворога.
Ні, хоч би що там сталося, а я не буду жебрати, не признаюся, що я бездомний злидар. Краще вже замерзнути десь у канаві…
Тим часом актори проводили свою нескінченну суперечку. Слухати її далі мені було над силу. Я знав, що не маю права голосу, бо ми, хлопці, не були пайовиками; отож я тихенько встав і гайнув з кімнати.
Дощ ущух, і з-за хмар уперше за багато днів визирнуло сонце. Місто прибралося в червоні й золоті барви.
Я подався вниз брукованою вулицею, що виблискувала в промінні призахідного сонця, і зійшов на довгий вузький міст. Під арками котилася повновода від дощів Темза. По ній плавали лебеді. Я подивився на зелені заплавні луги, що сріблилися водою, на порослий золотим осіннім лісом невисокий горб, і раптом мене охопила страшенна туга за домівкою, за золотими лісами над Дервентвотером, за повноводим озером, що його сріблясті хвилі лизали восени шкільний мур, за рідним Лонсдейлом, низенькою сірою хатою, що приліпилася до схилу гори, за бурчаком, що весело сміявся біля її підніжжя, за матір'ю, яка саме, мабуть, варить щось смачне (тут, на півдні, не вміють навіть смачно попоїсти).
Якби я думав лише за себе, я б тієї ж ночі вирушив у зворотну подорож — хай сер Філіп робить зі мною що завгодно.
Але ж я мусив думати й за інших: за батька, брата, сусідів, що зібралися були тієї пам'ятної ночі, щоб зруйнувати ненависний мур. Мої свідчення могли втрутити їх у біду, отож мені доводилося блукати далеко від рідних місць.
Того дня, коли я залишив домівку, все здавалося дуже просто. Дужий здоровий хлопець, майже мужчина, йшов із дому, маючи гроші. То невже ж він років зо два не міг погуляти по білому світу? Як мало ми в своєму Лонсдейлі знали про широкий світ, закритий від нас нашими милими горами!
— Вони дійшли згоди, — пролунав біля мене голос. Я обернувся й побачив Кіта Керкстоуна.
— Якої? — спитав я похмуро.
Він став поруч, сперся на поруччя мосту і, наслідуючи мене, плюнув у річку. Грати на сцені він умів, а от плювати — ні. Мені було жалко дивитися на нього.
— Поставити хрест, — нарешті відповів він. — Завтра продадуть фургони й розділять гроші. Десмонд забирає двох коней замість свого паю і разом з дружиною виїде зранку до Лондона,
— Он як, — сказав я.
— Я їду з ними, — провадив він. — Десмонд посадить мене на коня позад себе. Він обіцяє влаштувати мене разом з собою в Шекспірову трупу. В мене, каже він, такий талант, що кинути мене напризволяще був би злочин, і…
— Мало чого він каже, — перебив я його запекло, бо тут мене знову взяли давні завидки. Взагалі ж за останні два тижні я майже полюбив Кіта, вважаючи, що нас зв'язує спільне лихо.
— Ти, я бачу, заздриш мені, — задумливо мовив він.
— Заздрю тобі? — зневажливо осміхнувся я.
— Ти не винен, що граєш жінок гірше за мене, — сказав він так упевнено, ніби це не викликало жодного сумніву — і насправді так воно й було, хоч тоді я не хотів з ним погодитися. — Взагалі ти граєш чудово, — поблажливо додав він. — В кожному разі я сказав містерові Десмонду, що поїду з ним лише за тієї умови, якщо він і тебе візьме з собою. Коли ти погодишся, я можу сісти позад місіс Десмонд.
Якась сатанинська гордість примусила мене почервоніти від люті й заявити Кітові, що я обійдуся без його ласки.
Він знизав плечима.
— Шкода, що ти такий пихатий, Пітере. Взагалі ти мені подобаєшся, але…
Я не дав йому скінчити. З самого того ранку, коли ми вперше стрілись, я не зайняв його навіть пальцем, та зараз витримка зрадила мені. Він зачепив мене за живе.