Ми качалися по оповитому сутінками Ебінгдонському мосту. Я хотів битися навкулачки і силкувався відіпхнути його. Та де там! Він не зважав ні на які правила і почав навіть дряпатися. Аби ви знали, як негарно він бився! Геть подряпав мені щоки нігтями, здається, навіть укусив — я так і не розібрав у запалі бою.
Нарешті мені якось пощастило відірватися від нього, і я дістав змогу завдати йому справжнього удару — кулаком під груди. У нього забило дух, і він зігнувся удвоє, як складений ніж.
Я дивився, як він, стогнучи, корчився долі, і шкодував, що так дуже вдарив його.
— Тепер будеш навчений, — буркнув я.
Він не відповів. Трохи збентежений, я став навколішки й підняв із землі його голову.
І тільки тепер я збагнув, що вчинив. Я розкрив таємницю Кіта Керкстоуна.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
ЛЮДИНА ІЗ СТРЕТФОРДА
Даремно я непокоївся. Кітові просто перехопило дух, а загалом мій штурхан завдав йому не більшої шкоди, ніж будь-якому хлопцеві. Стоячи навколішках на мокрій бруківці, я мимрив, затинаючись, слова пробачення: мені, мовляв, і на думку не спадало, що…
— І не повинно було спасти, — перебив мене Кіт, що тим часом оддихався. — Та тепер тобі все відомо. Що ти гадаєш робити?
— Робити?
— Атож, робити. Я в твоїх руках. Досить тобі сказати одне слово містерові Десмонду, і моє акторство скінчиться. Я вже не стоятиму тобі поперек дороги, правда?
— Невже ти вважаєш, що я здатен на таку підлоту? — обурився я.
Я помацав свою закривавлену щоку. Вся моя лють щезла в один мент. Почував я себе кепсько. Отак ударити дівчину… Проте я досі й гадки не мав, що Кіт — ніякий не хлопець, а перевдягнена дівчина. Вже потім, відтворюючи в пам'яті десятки дрібниць, я дивувався, чому не здогадався про це раніше, особливо під час вистав. Проте я нічого не підозрював, так само як і інші.
— Підлота тут ні до чого, — спокійно зауважила вона. — Чи чувана річ, щоб дівчина виступала на сцені? Можливо, це я чиню підло, одбираючи роботу у хлопців. Як ти гадаєш?
Я відповів не одразу. Вона мала слушність в одному: якщо інші довідаються, що вона дівчина, на сцену їй шлях закрито. Доведеться їй нидіти за лаштунками разом з місіс Десмонд, церуючи та перешиваючи костюми. Якби хто з глядачів дізнався, що на сцені грає дівчина, тоне минути б театрові страшенного скандалу.
— Яка дурість, — нарешті мовив я.
— Справжнє безглуздя, — весело докинула вона.
— Чому б то жінкам не виконувати жіночі ролі?
— А я що кажу? Це дурний застарілий звичай — не пускати жінок на сцену. Чоловіки просто бояться, що жінки взагалі витіснять їх з кону!
З цим я не міг погодитись і почав сперечатися.
— Та ти подивися на стару королеву! — переможно вигукнула вона. — Її не перевершить жоден актор.
Я збентежився. Там, у Камберленді, королева Єлизавета здавалася мені далекою, недосяжною, ледве чи не безсмертною богинею. І аж тільки коли я прожив зиму в Лондоні, вона стала для мене, як і для всіх лондонців, просто людиною, бадьорою старою леді, що любила докинути гостре слівце й пореготатися. Вона таки справді переграла б хоч якого актора. Якщо треба, королева могла бути велична, трагічна, патетична, гнівна, дотепна, а часом майже смішна. Вона надягала будь-яку личину, залежно від того, з ким розмовляла: з послом, мером, графинею чи покоївкою. Але про це я довідався пізніше.
— Я нікому не скажу, — запевнив я.
— Не скажеш? Ні? Дякую, Пітере. Дуже дякую.
Ми вже підвелися й знову стояли, спершися на поруччя. На той час зовсім стемніло, але я не хотів вертатися до корчми, не вияснивши все до кінця.
— Як же тебе насправді звати?
— Кіт. Але повне ім'я не Крістофер, а Кетрін.
— Скажи мені своє прізвище. Закладаюся, що ти не Керкстоун.
Вона похитала головою, але нічого не сказала.
— Ти ж, звичайно, знаєш, що моє справжнє ім'я Пітер Браунріг?
— Ні, я думала, що ти Браун.
— Невже? — вигукнув я, пригадавши того листа. — Ти хочеш сказати, що нічого не знаєш про мене?
— Не знаю і не хочу знати. Я не хотіла образити тебе, Пітере, — додала вона квапливо, — та краще тримаймо про себе свої таємниці.
І все ж таки я хотів з'ясувати одну справу.
— А навіщо ти писала серові Філіпові Мортону? — грізно спитав я.
— Я з ним знайома. В листі йшлося за… за мої власні справи. Чого б то я писала за тебе?
Якщо вона поклала берегти свою таємницю, я теж мовчатиму. В кожному разі я був певний, що вона каже правду. Навряд щоб сер Філіп дозволив тринадцятирічній дівчинці блукати по країні в товаристві акторів. А якщо він не знає, де вона, то навіщо їй виказувати мене?