— Ось один із них, сер! — вигукнув якийсь вершник і вихопив пістоля. Серед нічної темряви з дула вихопилося полум'я, і лише дивом моя біографія на цьому не скінчилася. Я відчув, як куля просвистіла крізь моє волосся, що стало, мабуть, сторч: адже досі в мене ніхто ніколи не стріляв. Я зовсім не перебільшую. Шапка злетіла з голови і впала десь між камінням. Шукати її в мене не було ні часу, ні бажання.
Натомість я пострибав угору схилом, мов заєць, що за ним женуться всі хорти Камберленду. Тільки відчувши, що моє серце от-от вискочить з-поміж ребер, я задихано впав грудьми на гранітну плиту і подивився вниз у долину.
Від мого батька, брата й сусідів не лишилося й сліду. Вони щезли, немов торішній сніг. В дедалі яснішому світлі нового дня видно було лише сера Філіпа та його слуг, що похмуро скупчилися біля руїн стіни.
Додому я дістався манівцями. Завжди в моїй пам'яті житиме той літній світанок, сонце, що випливало між вершинами Грейт Мела і Грейт Дода, квітучі кущі шипшини вздовж берегів Грети і скошене вчора сіно, що напоювало свіжим духом ранішнє повітря.
А ще більше я тішився тими розкошами, як згадував, що аби куля пролетіла дюймів на два нижче, то не довелося б мені більше бачити сходу сонця над Лонсдейлом. Та коли я, перескочивши бурчак, підійшов до хати, то й гадки не мав, що мені все одно доведеться на багато-багато днів розлучатися з ним. Казати правду, я думав головним чином за сніданок.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ВТЕЧА
Уроки в школі розпочиналися о шостій ранку. Взимку вони починалися о сьомій, якщо учням щастило подолати замети.
Наша школа містилася внизу в Кроствейті, біля самої церковної дзвіниці. Кругом розлягалася широка пласка долина. Під час повені озеро Дервентвотер зливалося з іншим озером, Басентвотером, і церкву з школою, що стояли на вузькому пагорку, оточували ледве не з усіх боків мовчазні води. Од нашої хати туди було цілих п'ять миль, і дорога йшла майже увесь час униз. Я завжди їздив до школи на своєму старому волохатому поні Натанієлі. Дорога пролягала через усе містечко Кезік, і я щодня опинявся в самій гущі життя — через що навіть дорослі заздрили мені, бо їм доводилося невилазно сидіти в своїй безлюдній долині, не бачачи од неділі до неділі жодної живої душі.
Мені дуже кортіло розповісти товаришам про нічні пригоди, але я згадав нашу обіцянку — тримати язика за зубами. Це не завадило мені скомпонувати в голові цілу історію, як я з вершини крутої скелі кинув виклик серові Філіпу, а потім жбурнув на нього брилу вагою з півцентнера, через що кінь з вершником опинилися в річці. Звичайно, хлопці не пойняли б мені віри, але все одно б плескали в долоні, аби я зобразив пихатого сера Філіпа і свій геройський вчинок.
В кожному разі я дав собі слово — якщо все буде гаразд, наступної ж ночі навідатися на те місце і знайти шапку. Шапку з діркою від кулі! Ото аби показати її в школі, тоді б їм хоч-не-хоч довелося повірити. Усі знали мою зелену шапку, до того ж на ній було вишите моє ім'я, і ніхто не зміг би сказати, що я буцімто приніс чужу. «А щоб пояснити, як її пробито кулею, вигадаю якусь байку», — подумав я весело.
Шкода, що в мене не вистачило часу здійснити свій задум. Тоді мені пощастило б уникнути багатьох неприємностей.
Ранок минув точнісінько так, як і попередні. Всі учні сиділи кружка в шкільній залі й вивчали чи то граматику й правопис, чи латинську й грецьку літератури, чи староєврейську мову — залежно від свого віку. В школі було лише кілька хлопців старших за мене. Вони мали по п'ятнадцять-шістнадцять років і готувалися до вступу в Королівський Коледж Оксфордського університету. Вчитель переконував мене теж вступити в університет, але я ніяк не міг остаточно зважитися. Мені кортіло побачити світу і водночас боязко було кидати рідну ферму.
Того дня мені довелося відкинути всі свої вагання.
Об одинадцятій у нас розпочалася двогодинна перерва. Ми їли принесені з дому сніданки і гралися на свіжому повітрі. Я пам'ятаю, що ми з Тімом Муром пішли скупатися в озері — саме був один з тих задушливих літніх днів, коли гори втрачають свій звичний вигляд і повітря застигає у велетенській чаші долини, ніби стояча вода. Ми взяли з собою Натанієла та й їхали на ньому почережно, бо Тім жив у місті і поні в нього не було.
Ми скупалися, висохли на сонці, і я вже почав натягати сорочку, коли це на березі з'явився юний Джордж Бел. Він біг до нас, махав рукою й кричав:
— Пітере Браунрігу!
— Чого тобі? — відгукнувся я.
— Тебе кличе вчитель, — сказав він відсапуючись.
Я подивився на сонце. Очевидячки, було десь по дванадцятій, до початку уроків лишалося біля години.