— Навіщо ви стукали? — спитав я.
— Просто про всяк випадок. Могло ж бути, що там хтось є — один шанс на сотню. В такому разі він бачив і чув нас і питав себе, чого нам тут треба. На цей випадок я приготував цілу історію про те, що ми, мовляв, заблудилися.
— Ви начебто страшенно задоволені, — зауважила Кіт.
— Авжеж. Двері недавно відмикали.
Я спитав його, як він про це довідався.
— Замок недавно змащено, східці брудні, — адже добрячий дощ давно б змив грязюку. Не давніш як за два дні тут стояли коні, їх припинали до того залізного кільця. Бачите сліди копит? Бачите, як стерлася на кільці іржа? До того ж видно, що коням підв'язували торби з вівсом — дивіться, ось овес, його й досі не подзьобали птахи. На мою думку, люди були тут позавчора.
— А тепер ніхто не навернеться сюди цілий місяць, — похмуро мовив я.
Проте мене потішило навіть це слабке підтвердження мого здогаду. Ми ще походили навколо вежі, але не знайшли нічого вартого уваги. Мені кортіло зайти всередину. І Кіт, і Том теж, очевидячки, мали те саме бажання.
— Ці двері витримають напад цілої армії, — зауважила Кіт.
— Коли хтось зачинить їх зсередини на засув, — додав Том. — Якщо у вежі нікого немає, значить, двері тільки замкнені. Може, мені пощастить одімкнути замок. Ану, давайте спробуємо.
Ми зійшли сходами і стали перед дверима. Том почав длубатися в замку, мугикаючи стиха якоїсь пісеньки. Чого тільки він не носив із собою! Виявляється, в нього був цілий добір різного причандалля. Жартома він називав його кишеньковою камерою тортур.
— Це діло можна владнати, — бадьоро промимрив він.
Та саме цю мить я почув цокіт копит, що відлунював від крутих гірських урвищ.
— Хтось сюди їде, — прошепотів я.
Нам ніколи було спускатися сходами, і ми стрибнули просто вниз. На щастя, ярдів за п'ятдесят були густі зарості високої папороті. Ми, наче зайці, чкурнули через відкриту місцину. Озирнувшись, я переконався, що нас не побачили. Вершники ще не виїхали з глибокої западини.
— Лягайте й не ворушіться, — наказав Том. — Нахиліть голови. Я сам буду стежити.
Але з того місця, де я лежав, крізь пір'ясте листя папороті все було чудово видно, і я міг стежити, не підводячи голови.
До мене долинули голоси та брязкіт збруї. Потім з'явилися вершники: перед вів сер Філіп на своєму сірому румакові, за ним їхали ще двоє, а позад усіх на випещеному гнідому скакав наш давній знайомий, джентльмен у жовтому.
Вони спішилися біля сходів, і сер Філіп показав на кільце, до якого прив'язують коней. Значить, ці троє були тут уперше. Очевидячки, того разу приїздили інші змовники.
Коли вони одімкнули двері й зайшли всередину, Том підповз до мене.
— Ти добре знаєш місцевість, — прошепотів він. — Невже нам доведеться лежати в мокрій траві? Чи не можна безпечно вшитися звідціля? А то вони помітять нас із вікон.
— Повзіть за мною, — стиха мовив я.
Спочатку ми проповзли крізь зарості мокрої папороті, а потім пішли глибоким яром, що по ньому біжить струмок із нашого озера в Глендермейкін. На превеликий подив Кіт і Тома ми раптом вийшли на берег маленького озера, що лежало якраз біля нашого табору.
— Давайте снідати! — рішуче мовив Том.
Жоден з нас не заперечував проти такої пропозиції. Ми посідали долі, раді, що сонце нарешті пробилося крізь хмари й почало сушити нам мокрий одяг.
— Мортон і Вікарс, — сказав Том. — А інших ви знаєте?
Я похитав головою.
— Один мені, здається, знайомий, — мовила, повагавшись, Кіт. — Я бачила його в товаристві сера Філіпа. Він нібито живе у Бороудейлі, але я не можу згадати його ймення.
— Нічого, це ми довідаємося. Поснідавши, ми занотуємо всі їхні прикмети: зовнішність, одяг, які в них були коні. А як треба буде, спитаємо в людей — може, їх знає Пітерів батько або містер Бел. Для нас важлива кожна дрібниця.
Нашу втому як рукою зняло. Ми натрапили на слід. Попоївши й занотувавши все, що помітили, ми поспішилися до спостережного пункту на схилі гори й спрямували на вежу далекоглядну трубу.
Коні стояли на тому самому місці, тупаючи копитами й відганяючи мух. Через деякий час над'їхало ще двоє вершників, один тримав на рукавичці сокола — нібито виїхав на полювання. Вони злізли з коней й зайшли у вежу. Ми не знали жодного з них, але, очевидячки, вони прибули не здалека.
— Ми з'ясуємо, хто вони такі, — промимрив Том.
За півгодини з іншого боку з'явилося ще троє. Вони зійшли пішки крутим схилом Південного Горба. Один з них мав широченну чорну бороду.
— Це Ентоні Дункан, — сказав я. — Найзаможніший землевласник у Траутбеку, он там. — Я перекотився на другий бік і, спершись на лікоть, подивився на Тома. — Що вони замишляють?