— Ось про це ми й повинні довідатись.
Згодом прибули ще кілька гостей, дехто верхи, дехто піхотою: вони, мабуть, полишили своїх коней милі за дві од вежі і йшли навпростець через гору. Якби всі запрошені прибули однією стежкою, це могло б упасти в око.
Останнього прибульця ми всі троє відразу впізнали і охнули з подиву. Це був значний камберлендський вельможа. Не буду називати його імені, бо він уже давно помер, і я не хочу вкривати ганьбою його сім'ю. Коли він, дзенькаючи шпорами, вибіг по сходах і зник за дверима, Том процідив крізь зуби:
— Далі в ліс, більше труску.
Хоч як ми допитувалися, але він так і не відкрив, що в нього на думці, тільки сказав:
— Якщо це те, чого я побоююсь, треба діяти швидко — набагато швидше, ніж я гадав, йдеться про життя чи смерть не однієї людини, а багатьох тисяч. Чого б тільки я не дав, аби послухати, про що вони ведуть мову що мить!
Та зараз я не мав ніякої змоги вчинити такий відчайдушний трюк, як колись на березі Темзи. Зверху, на даху, ходив вартовий, ми бачили, як мелькав між зубцями його капелюх з пером. Він зауважив би кожного, хто б спробував підкрастися до вежі.
На щастя, ми були на горі й могли піти собі коли завгодно. Десь близько полудня ми так і зробили. Том сказав, що немає сенсу пектися на сонці. Все, що можна було бачити, ми вже побачили, тепер треба діяти іншим робом.
— А чи не спробувати нам залізти у вежу, коли всі розійдуться? — запропонував я. — Може, в них там сховані документи.
— Саме на це я й сподіваюся, — відмовив Том, пахкаючи люлькою. — Перш за все мені потрібні їхні імена. Як тільки вони пороз'їжджаються, я піду в вежу і роздивлюся, що там усередині. — Помітивши, що ми запитливо дивимося на нього, він додав: Так, піду сам. Шкода вас розчаровувати, але справа надто важлива, щоб думати про ваші бажання. Я не хочу залишати ніяких слідів. Якщо ми підемо втрьох, то й небезпека потроїться. Крім того, я хочу, щоб Пітер вартував на стежці. Раптом комусь із них спаде на думку повернутися.
— Можна й мені піти з Пітером? — з надією в голосі спитала Кіт.
— Краще не треба. Удвох вартують гірше, ніж на самоті: один відвертає увагу другого. Ти залишишся в таборі.
Ми не сперечалися. Наказ є наказ. Ми знали, що все залежить від Томового успіху: до того ж ми розуміли, що він має слушність. Коли на варті стоять двоє, вони неодмінно почнуть перешіптуватися і вже не пильнуватимуть так як треба. А коли вартуєш сам один, то думаєш тільки про своє завдання.
Щоб трохи втішити Кіт, Том попросив її повартувати до вечора, поки він трохи поспить. Годині о п'ятій я прийшов її змінити. Вона сказала, що майже всі змовники вже давно розійшлися. Біля вежі лишилися тільки двоє коней. Я послав її в Цитадель, пообіцявши, що, як тільки виїдуть останні гості, вмить прибіжу повідомити Тома.
Вже запали сутінки, коли сер Філіп і джентльмен у жовтому вийшли з вежі й замкнули за собою двері. Щоб не ризикувати, я не зрушив з місця, аж доки вони заїхали в долину. Тоді я побіг у Цитадель. Том і Кіт саме вечеряли.
— А я саме хотів іти тобі на зміну, — сказав Том.
— Нарешті вони вшилися. Висиділи нівроку!
— Мабуть, готуються навсправжки, — промимрив Том. Він позіхнув і потягнувся. — Швидше їж та підемо вниз.
— Ходімо зараз. А то зовсім смеркне.
— Нема чого поспішати. У вежі все одно вже темно: адже там не вікна, а бійниці. Я візьму свічку.
Поки я вечеряв, він розповів про свій план. Мені належало зійти в долину і причаїтися біля стежки. Як тільки хтось з'явиться, я закричу совою, а потім відійду на безпечну відстань і ще разів зо два дам той самий сигнал, щоб Том почув його напевно. В свою чергу, він свисне, коли скінчить щасливо роботу. Для мене це буде знак, що моє чергування скінчилося і можна вертатися в табір. Кіт тим часом сидітиме в Цитаделі.
— Будем сподіватися, що тут немає справжніх сов, — сказав Том.
— То, може, мені краще свиснути?
— Ні, ти викажеш себе свистом. Свисти лише тоді, коли поблизу нікого не буде. Давай домовимося так: якщо, часом, крикне справжня сова, тоді свисни на знак того, що це не ти. Сподіваюся, ти не сплутаєш?
— О ні. Крик сови в разі небезпеки, свист — якщо все гаразд.
— Я не склеплю очей ні на хвилю, — жалібно мовила Кіт, — і увесь час дослухатимусь до найменшого шелесту в долині.
Я проковтнув останній кусень, Том вибив свою люльку, і ми пішли. Сходячи з гори, ми не розмовляли навіть пошепки. Незабаром на тлі зоряного неба з'явився чорний обрис кам'яної озії. Ми спинилися біля сходів. Том знайшов навпомацки мою руку, потиснув її підбадьорливо і рушив угору, до дверей вежі. Чого б тільки я не дав, щоб залишитися тут, напохваті, але треба було коритися наказові. Отож я повернувся й рушив стежкою далі в долину.