Пройшовши з півмилі, я вирішив, що пора спинитися. Якщо хтось ітиме стежкою і я дам умовний сигнал, Том матиме доволі часу, щоб зачинити двері й сховатися від переслідувачів. Якщо ж я подамся стежкою далі, ми можемо не почути сигналів один одного. Я помітив, що вітер дме мені в обличчя. Що ж, то краще. Він допоможе мені почути ворога і донесе мій сигнал до Тома.
Я сів і почав дослухатися. Десь поблизу клекотів і шумував Глендермейкін, що мчав по кам'янистому річищу. Але скоро я звик до шуму води. Мені здавалося, що кругом панує тиша, бо я вже не зважав на безперервне й одноманітне вирування річки. Я знав, що голос людини, цокіт копит чи брязкіт уздечки пролунає, як постріл пістоля, для мого напруженого вуха.
Скільки часу пробуде Том у вежі? Він попередив мене, що вартувати доведеться довгенько. Якщо йому не пощастить одразу знайти те, по що він прийшов, доведеться обшукати геть усю вежу, зверху донизу. А шанси на успіх, сказав він, були один проти двох. Здебільшого агенти марно гають свій час, і я мусив звикати до цієї копіткої роботи.
Примостившись на пласкій каменюці й дослухаючись до найменшого звуку, я поринув у спогади…
Я думав про зручну постіль у батьківському домі в Лонсдейлі, про наших лондонських друзів, про огрядного Десмонда та його добродушну дружину, шо саме, мабуть, збираються на літні гастролі, про запального Бербеджа й спокійного Шекспіра. В нашому театрі, певно, ідуть репетиції нової п'єси; адже за тиждень має відбутися перша вистава при дворі. Тільки за цим ми з Кіт шкодували, коли виїздили з Лондона. Нам так кортіло взяти участь у прем'єрі «Генріха V»!.. Потім я згадав сера Роберта Сесіля. Він, напевно, терпляче чекає листа, що його Том мав надіслати гінцем, бавиться своїм білим гусячим пером і обмірковує, як узгодити нашу роботу з діяльністю інших таємних агентів… Далі думка моя перенеслась на сера Джозефа Вільямса. Ото приємно йому було б посидіти зі мною якусь годину на камберлендській скелі, відчуваючи крізь штани її холод, і зустріти зорю світову, що займається за східними горбами.
Але що це? Свист? Ні. То мені здалося. Чого тільки не причується, коли просидиш ніч на самоті.
Місяць підбивався високо вгору. Я встав і пройшов стежкою на кілька ярдів далі до повороту, звідкіля було видно долину на цілу милю. Тепер уже ворог не застукає мене зненацька. Коли б хтось з'явився на стежці, я б побачив його виразно наче вдень.
Як довго немає Тома! Минуло вже багато годин. Мабуть, він засвітив свічку і списує документи. Я знав, що він не забере оригіналів, коли без цього можна буде обійтися. Він не хотів викликати у змовників підозру, аж доки Сесіль підготується схопити всіх одразу.
Надходив світанок. Вітер подував мені в обличчя щоразу сильніше. Він гуляв долиною, прихиляв до землі траву, нагинав папороть. Я збагнув, що, коли Том тепер дасть сигнал, я його не почую: вітер одразу ж підхопить звук і понесе в протилежний бік. Може, так воно вже й сталося. Либонь, той свист, що мені вчувся, був справжній сигнал. Напевно, Том уже сидить собі любенько в Цитаделі, розповідає Кіт за свої пригоди і дивується, чому це я так довго затримався.
Я досидів, поки місяць зблід і став тільки невиразною плямою на тлі світанку, що зазирнув через гори. Потім, знаючи, що по дорозі до табору можна й далі спостерігати за стежкою, я подався додому. Настав ранок, і я міг залишити своє місце із спокійним сумлінням.
Коли я підійшов до Цитаделі, назустріч мені вибігла Кіт. Вона була бліда й стривожена.
— Я вже почала за вас боятися, — сказала вона.
— Як бачиш, я живий і здоровий, — мовив я. — А Том уже прийшов?
— Ні, я його не бачила. А ти?
— Я теж.
Так ми його більше й не побачили.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
В СЕРЦІ ТАЄМНИЦІ
Ми йшли униз схилом. Вежа, як завжди, здавалася безлюдною. Ми пильно обдивлялися долину, сподіваючись побачити Тома, що повертався в табір. Але його не було.
Що сталося? Він не міг сидіти й досі у вежі, принаймні не міг залишитися там з власної волі. Можливо, він потрапив у пастку. Що коли за ним причинилися двері і він опинився в якійсь темниці, звідки невільно дати нам сигнал? А може, там є шафа з потайною пружиною, що стромляє отруєну шпичку в руку тому, хто необачно спробує розчахнути дверцята? Ми чували про такі підступні пристрої, запозичені з Італії. Від сера Філіпа можна було чекати чого завгодно.