Я не розумівся на високій політиці, що ховалася за їхніми намірами. Я навіть не міг збагнути, кого вони хочуть посадити на англійський трон. Але мені стало ясно одне: за нового ладу сер Філіп та його друзі стануть значними людьми. Сер Філіп залишив такі дрібні справи, як крадіжка громадських земель та одруження з багатими спадкоємицями. Тепер він поставив на карту все. Хоч пан, хоч пропав!
І в цю мить до мене ледь чутно долинув свист. Сумнівів не було: то свистіла Кіт.
Ті двоє нагорі теж почули його.
— Що це? — спитав Дункан переляканим голосом.
Я почув, як він крутнувся на підборах і пішов до дверей. За кілька хвилин він повернувся.
— Все гаразд, — прохрипів він. — Це, мабуть, грум.
— Слуга сера Філіпа?
— Так, він їде з долини.
— Філіп обіцяв повернутися зранку. Очевидячки, його щось затримало.
Знову пролунав свист, уже пронизливий і тривожний. Оце то становище! Бідолашна Кіт одчайдушно попереджала мене про наближення якогось чоловіка. Аби ж вона знала, що я вже опинився в оточенні двох ворогів, які, самі про те не здогадуючись, тримали мене в облозі!
Кіт свиснула втретє. Вона, певно, знетямилася від тривоги. Я уявляв, у якому вона розпачі, але не міг їй відповісти.
Що ж мені робити? Може, піти пробоєм? Я міг би впритул застрелити одного і, якщо пощастить, вихопитися з вежі, перш ніж другий прийде до тями. В кожному разі мені доведеться чухрати в гори, і принаймні один переслідувач насідатиме мені на п'яти, а невдовзі до нього приєднається ще й грум.
А може, тишком-нишком зійти в погріб і сховатися там? Навіщо їм іти вниз? Лише задля одного: щоб винести звідтіля Томове тіло.
Зважаючи на всі обставини, сховатися в льоху було безпечніше. Я зійду вниз і причаюся в темному кутку. Якщо вони не підійдуть до мене, тим краще! А якщо підійдуть… Що ж, у мене є пістоль. Може, вони розгубляться з несподіванки, і мені пощастить пробитися на волю.
Льох, який щойно наганяв на мене жах своєю таємною пащею, раптом здався мені рятівним притулком. Я повернувся й ступив крок униз.
Сходи, очевидячки, були залиті кров'ю. Я послизнувся й полетів униз головою. Пістоль вискочив у мене з-за пазухи, відлетів убік і вистрелив. Я з розгону гепнувся головою об стіну, і це було останнє, що я пам'ятаю.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
ЧЕКАЮЧИ ДОПИТУ
Десь безугавно шуміла вода. Я відчував свіжий дух вологи. Ви, може, гадаєте, що вода нё пахне? А як же чують воду коні? Станьте з заплющеними очима на березі озера, і ви одразу ж відчуєте, що перед вами стелеться водяна гладінь.
У голові стояв тупий біль. Щеміла зідрана шкіра на суглобах пальців. Минуло кілька хвилин, перш ніж я зважився сісти й розплющити очі.
Я сидів на пологому, порослому травою березі біля напіврозваленої кам'яної буди. Трохи нижче трава поступалася місцем сірій ріні. Потім на чверть милі, а може й більше, простягалася вода, сіра й похмура від навислих хмар. За озером стіною здіймався ліс. До того берега плив човен, у ньому сидів чоловік. Гори за лісом губилися в густому тумані. Тим часом човен зайшов у бухту і зник з очей. Одну мить я думав, що лишився сам.
— Ти вже, я бачу, прийшов до тями! — пробурчав низький голос, і поряд зі мною з'явилася опасиста постать Ентоні Дункана. Я не одразу відповів, і він провадив досить добродушно: — Ну й гепнувся ж ти нівроку! Та дарма, минеться.
— Де я?
За подібних обставин таке запитання цілком природне, а коли зважити на те, що я по довгій непритомності опинився в зовсім незнайомому місці, то воно було й доречне.
— Де саме — для тебе байдуже. Ти в безпечному місці.
Хоч я не почував себе вельми безпечно, але був радий, що мене стереже Дункан, а не той жорстокосердий чоловік, що розмовляв із ним у вежі. Я озирнувся. Позаду стояла стара колиба, поросла мохом, з-поміж каменів у її стінах пробивався верес, і трухляві двері ледь трималися на завісах. Всередині не чути було нікого. За колибою височіло кілька платанів, а далі витикалися вершки ще якихось дерев.
— Хочеш води?
— Дайте, будь ласка.
Він підійшов до кошика, взяв олив'яну кварту й поволі подався до води, Я прикинувся, що мені млосно, і стежив за ним, напівзаплющивши очі. Чим не нагода втекти? Я був певний, що він тут сам, і коли мені пощастить вихопитися ярдів на двадцять, то вайлуватому Дунканові годі мене спіймати. Аби тільки дістатися в гори, а там густий туман допоможе мені сховатися. Щоправда, в тумані важко буде збагнути, де я опинився, і знайти дорогу додому, але це вже не так важливо. Головне — втекти.