Я чекав, поки Дункан дійде до всіяного рінню берега й нахилиться над водою. Я почув, як він закректав і як хруснули суглоби його ревматичних ніг. Я ледве не закричав із радощів, почувши той хрускіт. Мені здалося, що я вже вільний.
Я напружив м'язи, його широкі штани спокусливо вирізнялися на тлі сірого озера. Аби я був ближче, то стусонув би його так, що він полетів би сторчака у воду. А так я скочив на ноги і кинувся прожогом за халупу. Якщо в нього є пістоль, він все одно не встигне його вихопити.
Я вибіг на порослий деревами й папороттю горб і лише тепер зрозумів, як підупав на силах після того падіння. Мої ноги були наче ватяні, я хитався й спотикався і на превелику силу подолав невисокий схил.
— Вернись назад, дурню! — ревів Дункан.
Я побіг далі поміж кущами. Попереду серед листя заблищала вода. Я звернув ліворуч. І знову вода. Лише тоді я збагнув: ми були на маленькому острівці.
Доведеться перепливати озеро. Але як стрибнути у воду? З цього боку острів кінчався гострими скелями, що витикалися з мілкої води, наче гострі зуби. Я ступив у воду і спробував добрести до глибокого, але не встиг навіть замочити колін, як Дункан наздогнав мене. Він схопив мене в оберемок, як ведмідь, і хоч як я опирався, виніс на берег і кинув на траву.
— Дурню, — сказав він, — ти хочеш, щоб тебе спутали, як козеня?
Він потяг мене до халупи. В кошику з харчами лежала завбачливо приготована мотузка. Він скрутив мені ноги і, не розрізаючи мотузки, зв'язав руки. Спочатку він хотів заломити мені руки за спину, але зрештою пожалів мене.
— Тобі ж треба попоїсти, — сказав він і зв'язав руки в такий спосіб, що я міг насилу піднести їх до рота.
В кошику була хлібина, м'ясо та інші харчі, а також невелика пляшина вина. Він урізав скибку хліба, шматок м'яса і вклав їх мені у зв'язані руки.
— А тепер призволяйся як можеш. Ножа я тобі не дам. Ну ж бо, берися до їжі. Чекати доведеться довго.
— А чого чекати? — = похмуро спитав я.
Нахиливши голову і підвівши руки, я вп'явся зубами в м'ясо. Мені треба було підживитися.
— Постривай, дізнаєшся.
Кілька хвилин ми мовчали. Я напружено думав. Якщо це не Дервентвотер, то, виходить, ми на одному з маленьких острівців, розташованих на протилежному кінці Алсвотеру, за кілька миль од вежі. Але чому вони, хоч який це був клопіт, перевезли мене сюди й приставили сторожу? Кого чи чого ми чекали?
На щастя, Дункана проймала дедалі більша цікавість. Раз або двічі скоса позирнувши на мене, він нарешті не витримав.
— Що ти там робив? — запитав він навпростець. — Що тобі відомо?
Я бачив, що цього здорованя мордував страх.
— Дуже багато, — відповів я.
Не знаю, як повелися б інші за таких обставин, але я поклав скористатися з його страху перед невідомим майбуттям.
— Хто ще знає про це, крім того чоловіка, що пробрався був у вежу?
Що мені казати? Я не хотів будити його підозри, щоб вони не натрапили на слід Кіт і не подалися до моєї домівки. Але переконати їх, що я діяв сам, це означало поставити під загрозу власне життя. Занадто велика буде спокуса заткнути мені рота раз і назавжди, як вони, напевно, зробили з бідолашним Томом.
— Постривайте — дізнаєтесь, — відповів я.
Його лице скривилося.
— Атож, — сказав він, — ми про все дізнаємось, коли приїде сер Філіп. У нього ти заговориш. Він уміє примусити людей говорити. Я хочу тебе визволити від тортур. — Він припав до пляшки, наче хотів утопити у вині свій страх. Потім нараз обернувся до мене, витираючи рукою чорну бороду. — Нам треба дізнатися про все, хлопче. Від цього залежить наше життя. Але я не хочу, щоб тебе мордували. Я знаю тебе і знаю твоїх батьків. Не бажаю я наживати ворогів. Хочу, щоб ти вважав мене за свого друга.
— Ви мій тюремник, — відмовив я.
— Твоє щастя, що це я.
— Чому?
— Інші не такі м'якосерді. Краще розкажи мені, поки тут немає інших. Присягаюсь, я не дозволю їм зачепити тебе й пальцем.
— Я знаю, що мене чекає, коли я розкажу. Встромлять між ребра ножа, накладуть у пазуху каміння та й поховають на дні озера!
— Ні! — заперечив Дукан.
— А що ж?
— Ти посидиш на острові до вирішального дня. Чекати доведеться тиждень. А потім іди собі під чотири вітри. Тоді вже ти нам не завадиш.
Але я стояв на своєму.
— Хотів би я довіряти вашим друзям так само, як вірю вам, містере Дункане. Але не можу. Я нічого вам не скажу.
Він нетерпляче махнув рукою. Я бачив, що він страшенно боїться за свою шкуру. Певно, що всі вони полякалися. Спочатку з'явився Том, потім я… У змовників зараз одне на думці: чи є тут хтось іще, крім нас двох. Вони вже не почували себе безпечно у вежі, інакше мене тримали б там, а не тягли через гори на острів, — адже це і важко, й небезпечно.