Нехай думають-гадають! Вони не вб'ють мене, поки матимуть надію дізнатися, що мені відомо. Коли ж я все скажу, для них буде безпечніше порішити мене. Від того, що я мовчатиму, залежить моє життя. А що коли вони мордуватимуть мене? Жах перед тортурами знову стиснув мені серце.
Дункан підняв пляшку. Вина в ній лишалося тільки на денці. Він хотів був піднести пляшку до рота, але передумав і ткнув її мені в руки.
— Допий вино, — буркнув він. — Воно тебе зігріє. Чого його мерзнути?
Він мав слушність. Я й так був виснажений після всього, що сталося. Треба було погрітися. Хоч стояв червень, але день видався холодний і похмурий. На небі громадилися хмари; очевидячки, насувалася громовиця.
Правда, я мав підозру, що Дункан дав мені його не тільки з доброго серця. Він вважав, що вино розв'яже мені язика: адже я був ще хлоп'я.
— Пий, — спонукав він мене, — а я спробую розпалити багаття.
Я слухняно підняв пляшку, обережно стискаючи її зв'язаними руками, і ковтнув гіркувату палючу рідину. Мимрячи щось собі під ніс, Дункан подався збирати хмиз. Він одходив все далі й далі, бо хмизу було мало.
Я міцно стискав пляшку. Можна було вжити її як зброю, але що з того, коли я сидів долі зі зв'язаними руками й ногами. Я знову озирнувся. Може, сховати пляшку на той випадок, коли мені пощастить звільнити руки? Ні, Дункан відразу ж зауважить, що вона щезла.
Ото дурень! Адже засіб визволитися — у мене в руках. Аби тільки не почув Дункан! Треба встигти зробити це, поки він надійде з оберемком хмизу!
Утік не втік, а побігти можна. Я прихилився до стіни і щосили брязнув пляшкою об камінь. Пляшка розбилася вдрузки, і вино забризкало мені ноги. Луск вийшов не дуже гучний.
Я нахилився й почав шукати в траві зручну склянку. На моє щастя, пляшка була з тонкого скла, і скалки виявилися гострі, як бритва. Я затиснув великий трикутний уламок скла пальцями правої руки.
Найгірше було те, що я не міг досягнути склом до мотузки на руках. Мені лишалося тільки нахилитися й перепиляти мотузку навколо ніг. За півхвилини гарячкових зусиль я перерізав останню волокнину, і мої ноги були нарешті вільні.
Що робити далі? Я не міг пливти зі зв'язаними руками. А битися з Дунканом ногами теж не міг. До визволення було ще далеко.
Дункан вертався з величезним оберемком хмизу. Я звів докупи обвиті мотузкою ноги й почав молити бога, щоб здоровань нічого не помітив. Але він зосереджено дивився на небо.
— Заноситься на громовицю, — мовив він. — Краще розкласти вогонь у колибі, там буде набагато затишніше.
— Еге-е, — промимрив я, наче знеможений дрімотою. — Мене хилить на сон, я впився.
Він хитнув головою й усміхнувся. Потім нахилився й увійшов до халупи. Я чув, як він кинув хмиз і став нишпорити, шукаючи кремінь та кресало.
Недалечко від мене лежав замашний камінець. Тепер, коли ноги мої були вільні, я легко міг його дістати…
Мені було шкода Дункана. Він повівся зі мною по-людському, якщо зважити на те, що ми з ним були вороги. Аби він не мав ні жалю, ні серця, то мені б ніколи не пощастило напасти на нього.
Та зараз я не знав іншої ради. Я був певний, що Дункан — хай і проти своєї волі — допоміг убити Тома. Він був зрадник, готовий задля власних шанолюбних замірів утрутити всю країну в полум'я громадянської війни.
До того ж невідомо хто кого подолає: здоровий мужчина чи хлопець із зв'язаними руками? Я був Давид — він Голіаф[21]. Якщо ж я не заб'ю йому памороки, а тільки легко пораню, тоді він поведеться зі мною інакше, ніж досі.
Я підняв камінь обома руками; у вологій ямці, що лишилася від нього, заметушилися комашки. Я підійшов непевними кроками до дверей халупи і зазирнув усередину. Якби Дункан сидів обличчям до дверей, довелося б зачекати, поки він вийде. Але мені знову пощастило. Він стояв навколішках спиною до мене за якихось три кроки і складав у купу хмиз.
Я зайшов навшпиньки всередину, підвів зв'язані руки над головою і вдарив його каменюкою. Він навіть не писнув, лише гупнув камінь та зашурхотів під вагою тіла хмиз. Я мерщій позадкував на свіже повітря — мене нудило й голова паморочилася ще дужче, ніж досі. На щоку впала крапля дощу. Я здригнувся і великим зусиллям опанував себе.
Перш за все треба було скинути пута з рук. Тепер, коли я був вільний, це виявилося досить просто. В Дункана, звичайно, був при собі ніж, але мені не хотілося заходити в темну халупу. Я примудрився забити уламок скла сторч у землю і, притримуючи його ногами, заходився терти об нього мотузку; в такий спосіб, після кількох невдалих спроб, мені пощастило перепиляти й розірвати її.
21
За біблійною легендою, юнак Давид вийшов на двобій з велетнем Голіафом і вбив його каменем із пращі.